Понтиїзм. Казки кінця світу
- Автор: Михед Александр
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Кальварія
- ISBN: 978-617-7192-007
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Понтиїзм. Казки кінця світу». Краткое содержание книги:
Зрідка наступало затишшя. Зазвичай курва з сестрами трудилися цілодобово. Вони супроводжували п’яних додому пізньої ночі, непомітними янголами сиділи на плечах нічних викликів реанімації та швидкої. Вони з незмінним інтересом спостерігали за випадковими парами, що навіжено грали один одного, вигукуючи імена сестер, чого самі сестри ніяк зрозуміти не могли. Глибокої ночі, коли гущина мороку сягала найвищої позначки, сестри готувалися до найстрашнішого. Було небагато речей, яких курва з сестрами боялися. Одна з них смерть. Ні, не своя. Бо вони точно знали, що вони безсмертні і завжди будуть затребувані людьми, незважаючи ні на кризи, ні на війни, ні на що. Бо хоч би якою була людина — щасливою чи розчарованою, вони все одно їй знадобляться.
Сестри не боялись і смерті людей.
Вони боялися стати останнім словом того, хто помирав.
— Ну, що він жизть прожив і лучшого не знає? — питалися сестри одна в одної.
Їм було невимовно соромно знати, що людина стомилася від життя, від якого в принципі не можна, на думку сестер, стомитися, бо воно ж таке коротке. Як епізод безконечного серіалу.
Їм було соромно розуміти, що людина прожила життя намарно і зовсім не так, як мріялося. Їм було соромно бачити, як батьки багатодітних сімей помирали на самоті. Їм було боляче розуміти біль останніх мук поранених воїнів.
Їм було страшно злітати з останнім хрипом з вуст помираючого і відчувати, як крізь них, крізь ці невхопні, але важкі слова, проривається маленька і ще тепла душа. Як вона шукає вихід, б’ється в шибку переляканою пташкою і нарешті просотується крізь шибки і летить на волю.
Під ранок курва та її стомлені сестри спостерігають зародження нового дня. Душі померлих і полеглих збиваються разом у передсвітанковий туман. У повній тиші світ показує своє справжнє обличчя, ту приховану невимовну красу, яку неможливо описати. І сестри це розуміють. І тому мовчать. Не ставлячи питань. Не шукаючи відповідей.
Незалежні
Війна затягнулася і перейшла в іншу стадію. Починалися воєнні дії іншого характеру — інформаційні. Канали змагалися між собою у хитромудрості режисерських знахідок. Війну можна було програти без жодного пострілу. Всі постріли, вся кров, що транслювалися телебаченням, — все було бутафорією, реквізитом, магією «нового телевізійного кіно», як встигли піарники назвати вигаданий телевізійний світ.
Розгублені глядачі стрибали з каналу на канал, щоб, за старою звичкою, зліпити з різних репортажів єдину думку. Інформаційне середнє арифметичне. Приміром, якщо ворожі інформатори повідомляли, що в полон захоплено 100 вояків, а наші зі слиною по всьому екрану доводили цифру 30, то усміхнений глядач робив висновок, що реальна цифра коливається від 50 до 70. Всюдисущі піарники називали цей ефект «поїздкою в таксі»: хоч би яку ціну називав таксист, від неї завжди варто відкидати 10—15 одиниць, а якщо ж ціну називали ви, то до неї таксист автоматично і розлючено докидав ще 35—40 одиниць.
Цього разу цифри взагалі не називались, а якщо й називалися, то похапцем, поміж рекламою кібер-секс-машин і вінтажно-екзотичною пропозицією посадки картоплі.
Війну на цьому фронті було програно — пресу окуповано, мережу відрізано, а радіо вже давно ніхто і так не слухав.
Інформаційна війна створювала своїх героїв. Віртуальні герої, змодельовані з кількох реальних вояків часів Другої світової, отримували віртуальні відзнаки від віртуальних генералів та урядовців цілком невіртуальної країни.
Інформаційна війна точилася по всій території, долітаючи до найглухіших сіл, де був хоча б один телевізійний пристрій — підсліпуватий телевізор, спроможний транслювати образи. Пропагандисти ставили пам’ятники невідомому солдатові, якого молодь за звичкою називала «Анонімусом». Такі пам’ятники виринали в кожному селищі. Солдати невідомого війська не мали чіткого тіла та обличчя. Замість лиць у них були монітори, на які транслювали чорно-білі кадри кінохроніки, спеціально відзняті на вінтажну, по правді, єдину камеру, що віднайшлася на державній кіностудії.
Пам’ятники невідомим солдатам постійно трансформувалися — імітуючи підрив на ворожій міні, їхні скульптурні тіла вибухали навсібіч шматками, оголюючи солдатський скелет, а за мить, немов притягнуті магнітом, збиралися знову до купи. Інші пам’ятники мироточили червоною рідиною, що символізувала кров з прострелених ран. Дітлахи і алкаші хутко розсмакували червону рідину, яка виявилася підсолодженою бовтанкою з порошку барбарису, що лишався на армійських складах із попередніх епох. Періодична кривава діарея не зупиняла ні дорослих, ні дітей від постійного прикладання до тіл анонімусів.