Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет
- Автор: Кузьо Тарас
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: ДУХ I ЛIТЕРА
- ISBN: 978-966-378-622-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: История
Электронная книга - «Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет». Краткое содержание книги:
2. Повернення в минуле, до «Ялти» 1945 року, «наполягаючи на новому розподілі сфер впливу».
3. Щоб російська сфера впливу збігалася з історичними кордонами Російської імперії та СРСР (без Західної України), де Росія утримуватиме монополію на владу.
4. Щоб Росія була єдиною країною в Євразії з унікальною православною та культурною цивілізацією, імперською історією й міцною економікою, а також здатністю захищати свою територіальну цілісність та демонструвати силу.
5. Щоб усі колишні радянські республіки були «придатками Росії», які «мусять демонструвати вірність Москві».
Щоб у процесі пошуку «Ялти-2» Росії дозволили відкинути домовленості, досягнуті після закінчення «холодної війни», слідувати традиційній радянській політиці розмежування США та Європи й шукати нового європейського порядку, керованого великими державами, а також покінчити з американським однополярним світом.
Росія прагне до «великої угоди» з США, в якій буде переглянуто статус-кво, досягнутий після розвалу комуністичного блоку, і задля цього намагається підірвати НАТО та ЄС. На початку 2016 року західні політики раптом згадали про ці плани, звинувативши Росію в невибірковому бомбардуванні цивільних цілей у Сирії задля створення масового потоку біженців. Наплив іммігрантів до Європи мав би призвести до виснаження європейських ресурсів і збільшення підтримки виборцями антиєвропейських ультраправих партій, деякі з яких, скажімо Національний фронт у Франції, фінансує Кремль. Пропозиції Росії щодо нового європейського договору про колективну безпеку передбачають створення «парасолькової» ради з НАТО, ЄС, ОБСЄ та Договору про колективну безпеку СНД, що покінчило б з домінуванням НАТО в Європі й дало б Росії змогу просувати свій порядок денний у сфері європейської безпеки[1002]. Визнавши російську зону «привілейованих інтересів», Захід більше втручався б у справи «Євразії», заохочуючи поширення демократії та розширення НАТО і ЄС.
«БОСНІЗАЦІЯ»
Неофіційні російські націоналісти, які вирушили на Донбас для участі у путінській гібридній війні, очікували на анексію (з їхньої точки зору — «возз’єднання») цього регіону та інших шести областей уявної «Новоросії»; інакше кажучи, вони були переконані, що російський уряд діятиме тут так само, як і у Криму. Навесні 2014 року проросійські юрми в Харкові, Одесі та інших містах на сході й півдні України, хоча й не мали більшості та значної підтримки в суспільстві, також очікували, що після Криму російська анексія пошириться і на їхні регіони. Записи переговорів Ґлазьєва й Затуліна у лютому-березні 2014 року свідчать про міру втручання Путіна в Україні. «У мене прямий наказ від керівництва [Кремля] — піднімати людей на Україні, там, де ми зможемо», — каже Ґлазьєв, додаючи: «Президент [Путін] указ [про військове втручання в Україні] уже підписав. Операція почалася». Протестувальники за підтримки офіцерів російської розвідки мали захопити адміністративні будівлі, змусити місцевих чиновників оголосити про свою лояльність до Росії та закликати до її втручання[1003].
Гібридні війни вимагають імітації місцевої підтримки, яка маскує зовнішнє втручання іноземної країни, проте навіть такої декорації на сході та півдні України поза межами Донбасу забракло. Ґлазьєв скаржився на невелику кількість протестувальників, які вийшли на вулиці в шести областях поза Донбасом. «Чому Запоріжжя мовчить?» «Де вони? Де козаки?» — запитує Ґлазьєв. У його рідному Запоріжжі зібралися мізерні 1500 прихильників Росії, та й вони хутко розійшлися після того, як скуштували яєць і борошна від набагато численнішої проукраїнської юрби.
Путін не приєднав Донбасу та інших областей, які відносив до «Новоросії», з двох причин. По-перше, такий крок означав би, що він не зможе більше приховувати втручання Росії за рахунок гібридної війни. Їхня анексія трактувалася б Заходом так само, як і загарбання Криму. Друге вторгнення та анексія української території запустили б механізм жорстких міжнародних санкцій і зумовили б труднощі для західних політиків, які намагаються протидіяти наданню військової допомоги Україні.
У восьми областях сходу та півдня України, незграбно названих Путіним «Новоросією», підтримка населенням чужоземної інтервенції виявилася нижчою, ніж очікували у Москві, навіть на терені найбільш проросійських Донецької та Луганської областей. Ключовими відмінностями Донбасу від інших регіонів були не суспільні вподобання, а позиція його еліт та силовиків навесні 2014 року. Місцеві можновладці не проявили достатнього патріотизму, бодай із прагматичних міркувань, а силовики демонстрували таку ж низьку лояльність до Києва, як і в Криму. В Одесі, Херсоні та Миколаєві відмінність ситуації була обумовлена ще й віддаленістю від російського кордону.
1002
Yuval Weber. ‘Why the U.S. Does Nothing in Ukraine’, The Washington Post, 18 March 2015.
1003
‘ГПУ оприлюднила докази причетності радника Путіна до війни в Україні’, УНІАН, 22 серпня 2016.