Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Неофіційні російські націоналісти, які вирушили на Донбас для участі у путінській гібридній війні, очікували на анексію (з їхньої точки зору — «возз’єднання») цього регіону та інших шести областей уявної «Новоросії»; інакше кажучи, вони були переконані, що російський уряд діятиме тут так само, як і у Криму. Навесні 2014 року проросійські юрми в Харкові, Одесі та інших містах на сході й півдні України, хоча й не мали більшості та значної підтримки в суспільстві, також очікували, що після Криму російська анексія пошириться і на їхні регіони. Записи переговорів Ґлазьєва й Затуліна у лютому-березні 2014 року свідчать про міру втручання Путіна в Україні. «У мене прямий наказ від керівництва [Кремля] — піднімати людей на Україні, там, де ми зможемо», — каже Ґлазьєв, додаючи: «Президент [Путін] указ [про військове втручання в Україні] уже підписав. Операція почалася». Протестувальники за підтримки офіцерів російської розвідки мали захопити адміністративні будівлі, змусити місцевих чиновників оголосити про свою лояльність до Росії та закликати до її втручання[1003].

Гібридні війни вимагають імітації місцевої підтримки, яка маскує зовнішнє втручання іноземної країни, проте навіть такої декорації на сході та півдні України поза межами Донбасу забракло. Ґлазьєв скаржився на невелику кількість протестувальників, які вийшли на вулиці в шести областях поза Донбасом. «Чому Запоріжжя мовчить?» «Де вони? Де козаки?» — запитує Ґлазьєв. У його рідному Запоріжжі зібралися мізерні 1500 прихильників Росії, та й вони хутко розійшлися після того, як скуштували яєць і борошна від набагато численнішої проукраїнської юрби.

Путін не приєднав Донбасу та інших областей, які відносив до «Новоросії», з двох причин. По-перше, такий крок означав би, що він не зможе більше приховувати втручання Росії за рахунок гібридної війни. Їхня анексія трактувалася б Заходом так само, як і загарбання Криму. Друге вторгнення та анексія української території запустили б механізм жорстких міжнародних санкцій і зумовили б труднощі для західних політиків, які намагаються протидіяти наданню військової допомоги Україні.

У восьми областях сходу та півдня України, незграбно названих Путіним «Новоросією», підтримка населенням чужоземної інтервенції виявилася нижчою, ніж очікували у Москві, навіть на терені найбільш проросійських Донецької та Луганської областей. Ключовими відмінностями Донбасу від інших регіонів були не суспільні вподобання, а позиція його еліт та силовиків навесні 2014 року. Місцеві можновладці не проявили достатнього патріотизму, бодай із прагматичних міркувань, а силовики демонстрували таку ж низьку лояльність до Києва, як і в Криму. В Одесі, Херсоні та Миколаєві відмінність ситуації була обумовлена ще й віддаленістю від російського кордону.