Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

Путін дивився на двох президентів по-різному. Лукашенко завжди жорстко реагував на загрози своєму режиму, натомість незворушно ставився до західних критиків його політичних репресій. Лукашенко, як і Путін, завжди демонстрував рішучість, натомість Янукович лякався і відступав. Попри потужну підтримку російських розвідників і силовиків, Янукович не зміг повернути собі ініціативу на вулицях Києва таким чином, як це успішно зробив Путін під час масових акцій протесту в Москві у 2011–2012 роках чи Лукашенко за шість років до того під час невдалої «Джинсової революції». З точки зору Кремля, Янукович проявив слабкість, вчасно не надавши силовикам усіх необхідних повноважень для придушення протесту; він зарано допустив втрату контролю влади над ситуацією, а незначний, за російськими мірками, масштаб насильства лише заохочував населення до участі в революції[979].

Путін приховано і явно підтримував Януковича під час Помаранчевої революції та Євромайдану. У першому випадку він відвідував Київ напередодні першого і другого турів виборів, щоб висловити тому свою підтримку. Утім цей крок лише ослабив підтримку Януковича і збільшив явку виборців у столиці. Росія виділила $300 мли. на підтримку його виборчої кампанії 2004 року, що офіційно завжди заперечувала[980]. Подальші фінансові стимули було надано завдяки газовій угоді, укладеній влітку 2004 року, коли Москва запропонувала Києву платити за газ украй низьку ціну, $55 за тисячу кубометрів, хоча й за участі новоствореного газового посередника «Росукренерго» (РУЕ). Але, безсумнівно, найважливішу підтримку кампанії Януковича надали тимчасово «позичені» йому російські політтехнологи. Тодішній голова парламенту Володимир Литвин заявляв, що в Україну «понаїхало безліч політтехнологів, які не гидують ніякими методами й переконані, що гроші не пахнуть. Вони вважають: чим “чорніша” акція, тим вище вона цінуватиметься»[981].