Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)
- Автор: Льюис Клайв Стейплз
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-617-12-7122-7
- Переводчик: Віктор Шовкун++
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)». Краткое содержание книги:
Одного дня двоє братів і дві сестри Певенсі потраплять у Нарнію — чарівну країну одвічної зими, населену фавнами і наядами, гномами і єдинорогами, добрими велетнями, драконами і звірятками, що вміють розмовляти… Тоді здійсниться давнє пророцтво про чотирьох людських дітей, які сядуть на трони величного Кейр-Паравелю, настане Різдво, повернеться лев Аслан, буде переможена Біла Чаклунка — а чарівні пригоди триватимуть…
Люсі та знесилені матроси побачили, як за декілька ярдів перед ними живий зашморг швидко зменшився і з плескотом щез під водою. Люсі потім не раз розповідала (а можливо, то їй лише здалося тієї відчайдушної миті), що розгледіла на писку потвори вираз тупого задоволення. Змій, либонь, і справді був досить-таки недоумкуватою істотою: замість того, щоб погнатися за кораблем, він роззирнувся й закрутився на місці, немовби очікував знайти навколо себе уламки «Зоряного мандрівника». А «Зоряний мандрівник» тим часом уже летів у даль, гнаний свіжим вітром. Матроси ж сиділи та лежали на палубі, пихкаючи та відсапуючись, аж поки нарешті очунялися. Тоді вони разом заговорили, потім засміялися, а коли з трюму винесли барильце вина — зовсім розвеселилися й віддали належне хоробрості Юстаса та Ріпічипа.
Наступні три дні вони не бачили нічого, окрім моря та неба. Четвертого дня вітер змінився на північний і здійнялася хвиля, а проти вечора стало збиратися на шторм. Та цієї хвилини ліворуч від них показалася земля.
— З вашого дозволу, сір, — сказав Дрініан, — ми підійдемо до острова на веслах із підвітряного боку й перечекаємо бурю в якій-небудь тихій бухті.
Каспіан був не проти; вони сіли на весла, та до острова дісталися тільки пізно ввечері. У присмерку корабель став на якір у невеликій природній гавані, та на берег ніхто сходити не став.
Рано-вранці вони роздивилися і побачили, що бухта оточена нерівними пустельними берегами, що піднімалися до скелястих вершин. Із півночі з-поза цих вершин на них стрімко насували свинцеві хмари. Вони спустили шлюпку, склавши в неї пусті бурдюки для води.
— Із якого струмка набиратимемо воду, Дрініане? — запитав Каспіан, умощуючись на носі шлюпки. — Я бачу відразу два.
— Як на мене, то це не має значення, сір, — відповів капітан, — але східний, мабуть, ближче.
— Ой, дощ починається! — сказала Люсі.
— Та ще й сильний, — додав Едмунд. — Може, краще до другого струмка? Там хоч дерева є, буде де укритися.
— Авжеж, — погодився Юстас. — Навіщо мокнути даремно?
Та Дрініан вперто тримав попередній курс.
— Вони слушно кажуть, Дрініане, — промовив Каспіан. — Чому б нам не повернути до західного ручаю?
— Як зволить ваша величність, — сухувато відповів Дрініан. Йому, бувалому моряку, поради новачків здавалися і нерозумними, і недоречними. Та він усе ж змінив курс і, як з’ясувалося пізніше, правильно зробив.
На той час, коли вони набрали води з ручаю, дощ закінчився; Каспіан, Юстас, Певенсі та Ріпічип вирішили залізти якнайвище в гори й огледіти місцевість. Вони насилу продиралися крізь колючі чагарники, дорогою не перестрівши жодної живої істоти; лише поодинокі чайки з криками проносилися над головою. Опинившись на вершині, вони побачили, що острів зовсім невеликий — не більше двох тисяч кроків ушир, а море звідси здається широким і непривітним — зовсім не таким, яким його бачиш із палуби.
— Подумати лишень! — тихо сказав Юстас Люсі, придивляючись до східного обрію. — Пливемо, пливемо, а куди потрапимо — і самі не знаємо.
Але сказав він це просто за звичкою, а не через вередливість, як раніше. Стояти нагорі було не надто приємно: холодний вітер пронизував наскрізь. Усім закортіло спуститися вниз, аж раптом Люсі запропонувала:
— А пройдімо трохи далі й спустімося до другого струмка, куди хотів підійти Дрініан! Хоча б заради цікавості…
Усі погодилися, і за чверть години вони побачили місце, де витікав другий струмок.
Тут виявилося цікавіше, ніж вони думали: перед ними було маленьке гірське озерце, з усіх боків оточене скелями. Лише в тому місці, де вода стікала до моря, між кручами був вузький проміжок. Місце, на щастя, виявилося безвітряним, і вони присіли перепочити серед вересових кущів.
Аж раптом Едмунд схопився, немов ужалений.
— Ой, і гостре ж тут каміння! — вигукнув він і понишпорив у кущах. — Еге ж, ось, знайшов! Стривайте, та це не камінь… Це рукоять меча. А ось і сам меч. Геть заіржавів. Пролежав, мабуть, років сто.
— Скидається на нарнійський, — сказав Каспіан, і всі підійшли ближче.
— Піді мною теж щось тверде, — сказала Люсі. Це виявилися рештки кольчуги.
Тут усі стали навкарачки і ну обшукувати кущі. Так були знайдені ще шолом, кинджал та кілька монет, та це були не якісь там аладинські «півмісяці», а справжнісінькі «леви» та «дуби», які завжди можна побачити на базарних площах Біверсдама чи Беруни.
— Схоже, це все, що лишилося від одного з наших лордів, — зітхнув Едмунд.
— Я хотів сказати те саме, — підхопив Каспіан. — Але ж хто це був? Знак на рукояті відсутній… І цікаво, як він поліг…