![Вогнедан, Повелитель… [uk] - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com](/uploads/posts/books/no-cover.jpg)
Вогнедан, Повелитель… [uk]
- Автор: Горностаєва Мирослава
- Серия: Елбер #1
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Славянское фэнтези
Электронная книга - «Вогнедан, Повелитель… [uk]». Краткое содержание книги:
Десь в далекій — далекій Галактиці є планета Океан... Чимось схожа на нашу... Може суші там поменше, та клімат пом’якше... І люди так само воюють з зажерливими напасниками, захищають рідні оселі, а в скрутну хвилину кличуть Богів на допомогу...
А до одного народу допомога у битві з кочівниками прийшла в досить неочікуваному вигляді. Її, ту поміч, запропонували космічні прибульці з загиблої планети. А взамін попрохали, щоб їм дозволили оселитися на цій землі, і знайти нову вітчизну замість втраченої...
Роман «Вогнедан, Повелитель» оповідає про життя-буття нащадків цих двох рас. Прибульці, вдячні людям за притулок, взяли на себе оборону нової вітчизни від усіх зовнішніх ворогів. І розслабився колись войовничий тубільний народ, розніжився в безпеці... А з Півночі вже йде новий ворог, ще страшніший за попереднього. І врятувати людей та дивних — нащадків прибульців може лише відвага, та віра в те, що дух не вмирає...
Дівчина відчиняє Вогнедану хвіртку… Вродлива мов писанка дівчина з людей...
Відчиняє, а він же ще не встиг постукати…
Ще одна мовчазна панночка — дивна приймає коня у явно очікуваного гостя. І вказує рукою на доріжку, котра веде в глибину саду, повз будинок.
Срібляна сидить на лаві, вбрана за новою боговладською модою. Рік тому такого ще не носили — на провидиці лише огорнена довкола тіла особливим чином довга смуга шовкової тканини. Одне плече вона залишає вільним, відкриваючи кофтинку без рукавів в тон смузі шовку. Шовк, виріб данадільських майстрів, міниться переливами кольорів — синіх та блакитних.
— Прошу, мій принце, — говорить жінка, — я чекала на вас…
Старі мудрі очі на юному обличчі жриці… Скільки ж вам років, пані Срібляно…
— На подібні питання я не відповідаю, — всміхається жінка, хоча Вогнедан ще й рота не відкрив, — присаджуйтесь, ваша вельможність.
Вогнедан сідає на лаву поруч з нею, перед цим вклонившись якнайчемніше.
— Власне кажучи, — говорить Срібляна співуче, — я мало чим можу вас потішити, а чи згірчити… Видіння… Багато хто наважується… Багато хто наважується даремне… Волхв Благовіст, мій навчитель, створив цілу книгу про природу видінь, але і досі їхню природу не визначено належним чином. Я можу прочитати те, що мовила тоді у забутті перед вашими шановними батьками, але це мало чим вам допоможе.
— А хто записує ваші слова? — спитав Вогнедан раптово.
— Мої помічниці, - відповіла Срібляна, — вони дають обітницю мовчанки… За це можете не хвилюватися…
Жінка простягнула Вогнеданові сувійчика, якого весь цей час тримала у руці.
— Так просто? — спитав юнак недовірливо, — я був упевненим, що це є таємницею…
— Коли настає слушна година, — відповіла провидиця, — таємниця перестає бути таємницею. Якщо ви прийшли за нею, то є достатньо дорослим, щоб…
Вогнедан розгорнув сувійчика. Там було всього кілька рядків, списаних дрібним дівочим письмом.
«Дитинство, сповнене ніжності, юність, сповнена любові…Улюбленець батька, гордість свого краю… Твій дух творитиме вірші і музику во славу краси і світла…Та все це стане причиною твоєї загибелі… Заздрість і злоба відкриють ворогу дорогу… Він стане попелом, твій яблуневий сад… Останній Повелителю вільного Ельберу, сила твого духу не врятує ні тебе, ні те, що ти любитимеш так пристрасно і оборонятимеш так безоглядно… Але вона, та сила, дасть змогу Богам викувати з тебе вогняного меча і повернути до явного світу у належний час…»
— Оце і все? — спитав юнак ледь розгублено. Він очікував більшого… Страшних слів про те, що він, Вогнедан Данадільський виявиться боягузом і зрадником… Що власними руками приведе Ельбер до погибелі… Що він буде повинним в якомусь злі, котре погубить шляхетний світ краси і спокою, — я думав, що… Але чому тоді батько…
— Мій навчитель Благовіст, — мовила Срібляна, — спробував укласти опис того, чому збуваються видіння. Він зробив висновок у кількох словах — майбутнє є таким, якими ми є…
— Як це зрозуміти? — мовив Вогнедан ледь чутно. В голові у нього крутилося: «Попелом… Яблуневий сад…». Минулого року, на Великдень… Коли він стояв у святковому колі…
Спалах… Перед очима, які він не заплющував, інше небо. Багряний присмерк затемнення… Тінь, чорна тінь затуляє світило… І відблиск цього присмерку на землі — як відблиск пожежі.
На багряному тлі — яблуні його саду… З них осипається цвіт. З них опадають не квіти — попіл.
«Ти маєш меча у руці, Вогнедане, — чує він власний голос, — ти мусиш спинити це зло…»
— Віщий Благовіст, — продовжувала тим часом Срібляна, — розібрав приклад, котрий став уже, так би мовити, загальновідомим. Історію певного князя Астеону, не пам’ятаю, як вони там правильно звуться, ті грабіжники…
— Коронат, — одрухово мовив Вогнедан, — князь астеонською мовою — коронат…
— Отже, коронат Астеону та його корабель… Віщий Благовіст писав, що означений чоловік мав певну свободу вибору. Тобто, він міг не послухати віщунки і продовжувати виходити у море на цьому кораблі… Міг звеліти спалити свого дракара, а попіл розвіяти по вітру… Міг ніколи не з’являтися на березі, де лежав і поволі руйнувався заклятий корабель. Але, зробити це коронат міг за однієї умови — перестати бути самим собою.
— Тобто? — спитав принц вже більш зацікавлено.
— Тобто, більшість астеонців-воїнів вірять своїм віщункам, хоча ті, на мій погляд, зловживають деякими видами грибів, аби виштовхнути себе в навський світ, щоб… Більшість астеонців-воїнів ставляться до своїх кораблів як до живих істот, недарма і звуться ті кораблики «дракони моря», або «звірі морів». І більшість астеонців-воїнів вважають за велику ганьбу загинути не у битві, а, скажімо, потонувши разом з кораблем. Щоб уникнути сповнення видіння, коронат мав перестати бути воїном і астеонцем.