Вогнедан, Повелитель… [uk]

— А якщо вони завоюють і Мооз, і Страгію? — мовив Вогнедан, — нас буде затиснено поміж ними та Ішторном…

— Отож бо й воно, — озвався Веданг-старший, — мої вивідачі нині намагаються відкрити очі на небезпеку астеонському коронату Гефіну. Але поштивий морський грабіжник нині зайнятий викорінюванням поганства у своїй країні. Не так давно він звелів викорчувати священне дерево Астеону в Сейвігурі. Дереву близько тисячі літ, і стільки ж воно служить місцем поклоніння. Повстання на захист дерева погубило з обох боків чудових воїнів і міцних простолюдинів, котрі могли б захищати свою країну від вторжників. Найбільше мені шкода бідолашного дуба — він є найшляхетнішою істотою у всьому збожеволілому від релігійних чвар Астеоні.

Вогнедан кілька хвилин обдумував почуте. Загроза… Загроза… Загроза висіла над Ельбером завжди… І від Ішторну, і від тих же астеонських піратів… І від Страгії з Моозом, які були досить неспокійними сусідами. Князь Вартислав не сказав нічого особливо страшного — так було завжди… Хіба немає на північному кордоні Предслави та Збраслава — замка з ключем, як називають ці фортеці зелемінці… Хіба не відрізаний Ельбер від Страгії непрохідними болотами? Хіба єдиний шлях з Моозу до Ельберу не лежить повз Предславу, яку не обминути?

— Я думаю, — сказав врешті юнак, — що деякі видіння просто закликають нас до пильності — і тільки. Але як це пояснити Повелителю?

— Я намагався…, - мовив Охоронець Клейнодів, — і я, і князь Чорногорський… Можливо, мій принце, вам варто самим переговорити з батьком… Ви стали набагато дорослішим за цей останній рік, і можливо…

— Напевне варто…, - сказав Вогнедан, — я вельми вдячний вам, любий пане Ведангу…

— Моє дитя, — мовив Вартислав, — ви завжди були мені за другого сина. Щоправда, спілкування з Воїславом не приносило вам нічого, окрім неприємностей.

— О, ні…, - засміявся юнак, — швидше це я його псував, заохочуючи до ріжних витівок.

— Я завдячую вам його життя, — вимовив Веданг-старший ледь тремким голосом, — немає меж моєї вдячності…

— Як і меж моєї любові до роду Драконів, — сказав Вогнедан розчулено, — Воїслав є моїм родичем по крові, але я бачу в ньому брата, якого ніколи не мав…

— На честь Літнього Сонцестояння, — сказав Вартислав, — Повелитель дає звичаєвий бал… Спробуйте поговорити з Його Ясновельможністю саме тоді. Він любить це свято, і трохи послаблює в ці дні панцир свого духу. Візьміть з собою пані княгиню, вона має деякий вплив…

— На що хворий Повелитель? — раптом спитав Вогнедан впрост.

— Це не моя таємниця, — озвався Вартислав опісля хвилинної мовчанки, — спитайте у нього самого. І будьте з ним лагідніші — його тримає в явному світі лише сила духу і трави цілителів.

З кабінету Охоронця Клейнодів Вогнедан вийшов у зовсім погідному настрої. Його більше лякала невідомість, а небезпека, котра придбала реальних обрисів нової війни, здавалася не такою вже й страшною. Слова провидиці він завчив напам’ять, але вирішив навіть не намагатися з’ясовувати їхній зміст. Аби не вподобитися астеонському князю, котрий намагався втекти від долі, але все одно потрапив під її удар.