Конан, варвар із Кімерії

— Хай я буду шемітом, якщо це не яшма, — сказав Конан.

— Так багато? — засумнівалася Валерія.

— Я чимало награбував її з кхитайських караванів, аби відповідати за свої слова. Це яшма!

Куполоподібна стеля з ляпіс-лазурі була прикрашена гірляндами зелених коштовних каменів, що випускали мертвотне світло.

— Кристали зеленого вогню, — сказав Конан. — Так звуть їх люди в країні Пунт. Базікають, що це скам’янілі очі давніх гадів, яких старі люди називають Золотими Зміями. Вони світяться в темряві, як котячі очі. Вони освітлюють коридор вночі, але це пекельне світло. Що ж, подивімося. Можливо, знайдемо заховані скарби?

— Зачини браму, — сказала Валерія. — не хотіла б я втікати від дракона цим коридором.

Конан скривився й зауважив:

— Сумніваюся, щоб вони взагалі залишали ліс.

Проте прохання виконав і показав на зламаний засув на внутрішньому боці брами.

— Отож мені й здалася, коли я штовхав браму, ніби щось тріснуло. Цей засув зламаний щойно. Іржа проїла його наскрізь. Якщо люди залишили місто, чому ж брама була замкнута зсередини?

— Тут є інший вихід, — зміркувала Валерія.

Вона прикидала, коли востаннє зазирало в цей коридор сонячне світло. Проте вони незабаром переконалися, що сонце все ж таки потрапляє сюди, — в стелі були довгасті отвори, закриті чимось на зразок скла. А між ними горіли зелені кристали. Виблискуюча підлога у них під ногами вигравала різними відтінками полум’я. Усе це нагадувало дорогу, спрямовану в пекло.

Три галереї, одна над одною, обрамлені поручнями, тяглися обіч коридору.

— У споруді чотири поверхи, — міркував Конан. — Коридор же доходить до самого даху. Він довгий, як вулиця, але мені здається, що кінець уже видно.

Валерія знизала плечима.

— Значить, ти маєш кращий зір, хоча серед моряків я була найзіркіша.

Вони навмання вибрали одні з дверей і пройшли анфіладою кімнат із такою ж підлогою, як у коридорі, зі стінами, викладеними яшмою, мармуром, слоновою кісткою й халцедоном та прикрашеними зображеннями з бронзи, срібла й золота. Під стелями світилися таким самим демонічним світлом зелені кристали. Прибульці у цьому світлі мали вигляд примар.

У деяких кімнатах освітлення не було, і Конан з Валерією про всяк випадок обминали їх.

По кутках звисала павутина, але пилу не було ані на підлозі, ані на кам’яних лавицях і столах. Тут і там висіли штори з того самого шовку, що зветься “китан” і вважається вічним. Ніде вони не знайшли вікон чи дверей, які виходили б на вулицю чи майдан. Кожні двері вели до наступної палати.

— І що це ми ніяк не дістанемося до вулиці, — дивувалася Валерія. — Ця споруда така ж величезна, як гарем туринського короля.

— Вони не померли від хвороби, — сказав Конан, якого теж турбувала таємниця спорожнілого міста. — Тоді б тут валялися скелети. Можливо, тут все захопили сили зла, і люди втекли. А можливо…