Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Це так було в 1919 році, і треба сказати, що тоді зобов'язуюча система відзнак ступенів на рукавах була багато краща за відзнаки ступенів на комірі, прийняті в Армії УНР у 1920 році. Окремі ступені відзначалися петлицями, що оточували нарукавні вилоги, з яких горішня творила коло, але хай тепер скаже мені хтось, за якою системою? Які були краски родів зброї, скільки петлиць і яких було на рукаві хорунжого, сотника чи полковника? Відповідні документи, щоб могли цю систему вияснити, пропали або зберігаються в большевицьких архівах, а мемуаристи про неї не написали ні одного слова. У результаті ми знаємо систему відзнак ступня УГА або систему відзнак ступня Армії УНР у 1920 р., але не знаємо її з 1919 року, коли військовим міністром був генерал Всеволод Петрів, що мусів видати якийсь наказ із цього приводу. Гадаю, що недостача пояснення систем відзнак 1914 року в нашій мемуарній літературі є нашим занедбанням, яке треба якнайскоріше надолужити, щоб не створювати непотрібних люк (прогалин. -Ред.), які стануть морокою для майбутніх істориків.

Внутрішнє життя Чорного кінного полку теж нагадувало старі зразки. Була в Чорному полку залізна дисципліна, але тільки в бою та службі; поза нею панувало між старшинами й козаками побратимство, що навіть часами вироджувалось у панібратство. Позначалось це свобідною поведінкою козацтва в товаристві старшин, спільною участю в розвагах, у різних юнацьких витівках чи навіть нешкідливих бешкетах. Над усім цим старшував добрий і вибачливий "батько" — полковник Дяченко, що з батьківським зрозумінням ставився до дещо розгуканих своїх дітей, якщо вони в сьому гулянні не переступали меж дозволеного. Але горе було й біда, коли "батько" зі зрозумілих чи незрозумілих причин впадав у лють, — тоді й старшинам, і козакам однаково перепадало на горіхи. Тоді кожний старався щезнути якось "батькові" з очей і зашитись по мишачих норах, щоб перечекати лихо і не наразитись на лайку, а то й гірше.

Але цей страх перед розлюченим "батьком" ніяк не поменшував у "дітей" їхньої любові до нього: кожен знав, що в бою чи службі "батько" завжди буде першим і подбає за себе тільки тоді, коли подбав уже за цілий полк. Не думаю, щоб у загоні Кривоноса чи Морозенка стосунки між старшиною та козацтвом укладались якось інакше.

Очевидно, внутрішня спаяність Чорних мала велике значення для бойової вартості полку. Про боєздатність Чорношличників ходили легенди, а легенди мало відбігали від дійсності. Для нас, галицьких "уланів" з 1-ї Кінної бригади УГА, що в поході на Київ 1919 року були часто сусідами Чорного полку на фронті, Чорношличники були неперевершеним зразком, прикладом, вартим для наслідування. "Оселедці" (так ми називали своїх наддніпрянських бойових друзів з Чорного полку) були вишколеними кіннотниками і вміли воювати в кінному та пішому ладі. Вони відзначались особливою відвагою, погордою смерті, вмінням постояти за друзі свої у потребі, а при цьому були ще й чудовими вершниками, вміли орудувати вогнепальною й холодною зброєю, знали чимало хитрощів і трюків з арсеналу кіннотників степових народів і кавказьких джигітів. У результаті Чорний запорозький кінний полк став прекрасним, бойовим полком, що не знав поразки на полі бою. Це були справді бойові орли української кінноти, і між ними перший бойовий орел — командир полку, полковник Дяченко, справжній невмирущий козак-характерник наших днів, що цю свою ознаку успадкував по своїх славних козацьких предках.