Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.
- Автор: Дяченко Петро Гаврилович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Стікс
- ISBN: 978-966-2401-00-4
- Жанр: История
Электронная книга - «Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.». Краткое содержание книги:
У спогадах Петра Дяченка переважають описи боїв проти більшовиків, махновців та денікінців.
Події відбуваються на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Тернопільської, Харківської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької та Чернігівської областей, а також у Румунії.
Рекомендовано Історичним клубом ''Холодний Яр для вивчення в середніх і вищих навчальних закладах України.
Від цього міста всього за кілька кілометрів починається американська зона. Одного дня ми замішались поміж бельгійських робітників і перейшли до американців. Вантажними автами перевезли нас американці в місцевість Рейт бай Вердав, у колишній табір французьких полонених. Усіх нас поставили рядами на подвір'ю, і кожний із нас мусів покласти перед собою свої всі речі та скинути сорочку. Шукали за СС-сами. Коли знаходили СС-са, віддавали його неграм, котрі лінчували нещасливців, потім усіх полонених реєстрували.
Нас, чотирьох українців, не реєструють, а американський чиновник каже нам, що поїдемо "на родіну". З тої халепи врятував нас американський капітан-українець; він дуже довго говорив зі мною, потім наказав чиновникові зареєструвати нас. На звільнення з полону ми довго не чекали. Привезли нас американці до Ваймара та звільнили. За годину я вже розмовляв з полковником Дяченком. У Ваймарі списав я звіт із фронтових операцій нашої бригади і передав його генералові [Михайлові] Садовському. Кілька разів стрічався я в Канаді з генералом Садовським, але про мій звіт він чомусь не згадав.
З Ваймара я поїхав у Ганновер, а потім Білеффелд, де зустрінув поручника Я. Стрийського. Мандруючи по діпівських таборах (табори для переміщених осіб, тобто втікачів із СССР. — Ред.), я віднайшов сотника Сокальського, поручника Юрківа; в Авсбурзі зустрів хорунжого Дмитренка, підстаршину Хохулу; Заблоцький стрінув у Мюнхені поручника Гладиша; в Новому Ульмі проживав полковник Дяченко із дружиною Оленою; там проживав і сотник Сачківський. З Нового Ульма я поїхав з полковником Дяченком на його "Січ", в околиці Авсбурґу; там він мав відділ шибайголовів, котрі заготовляли паливо для американської армії, гнали самогонку та раділи життям. Обмінявшись із полковником Дяченком сувенірами, ми розійшлись.
Через мого доброго приятеля і приятеля генерала Шандрука я мав зустріч з генералом в одному з мюнхенських ресторанів. Генерал Шандрук дуже радів, як довідався від мене, що поручник Стрийський живе в Білеффелді; Стрийський був у штабі генерала Шандрука, й саме йому генерал доручив вивезти з Берліна військовий архів та інші цінні речі. На жаль, Стрийський не міг вивезти нічого з Берліна.
Вісті комбатанта (Торонто — Нью-Йорк). - 1988. — Ч. 5–6 (157–158). -С.64–66.
На світлині — юні українці, вояки 1-ї дивізії УНА. З оригіналу. Публікується вперше.
Генерал-хорунжий Петро Дяченко
Петро САМУТИН,
Генерального штабу генерал-хорунжий
23 квітня 1965 року на 70-му році життя залишив лави Новітніх Запорожців один з найкращих їх репрезентантів Ген. Шт. генерал-хорунжий св. пам. Петро Дяченко.
Народився він ЗО січня 1895 року в с. Березова Лука Миргородського повіту на Полтавщині. Тлінні останки його спочили на Українському Національному Цвинтарі в Південному Баунд-Бруці в США. Там 1 травня 1965 року кинули на його домовину грудку землі дружина, син, найближча родина та побратими зброї.
Перша світова війна застає молодого юнака в стінах Миргородської Реальної Школи, після закінчення якої вступає він до Оренбурзької Козачої кінної старшинської Школи. Кінчає школу і відразу ж їде на фронт.
Уже в перших днях революції 1917 року він залишає ряди Російської Армії та спішить до Українського Війська, де на початках своєї служби займає становище бунчужного кінної сотні в групі полковника [Петра] Болбочана. З бігом часу стає він командиром тієї сотні, а пізніше — і командиром полку. Полк приймає назву "Полк Чорних Запорожців", або, як його називали, "Полк Чорношличників". Організаційно полк входив до складу Запорозького Корпусу, а в році 1920 — до складу 1-ї Запорозької Дивізії.
Як командир полку він виховує підлеглих на традиціях Запорозької Січі й ніколи від тих традицій не відступає. Особиста його відвага — подиву гідна. Він завжди сміливо дивився у вічі смерті, зажди сам шукав ворога та б'є його, де тільки зустрічав на своєму шляху. У відношенні до своїх підлеглих був аж занадто вимогливим, але сам завжди служив їм прикладом. Той, хто старався ухилитися від вимог свого командира, довго в лавах Чорних не затримувався.
Не було, здається, бою, у якому б Чорношличники не брали участи та не виходили переможцями. І він, як отой капітан, що в разі катастрофи останній сходить зі свого командного містка, завжди останнім відходив із поля бою.