Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Смерть генерала Дяченка, командира Чорного запорозького кінного полку в роки Визвольної війни 1918–1920 рр. та командира 2-ї дивізії УНА в 1945 році, була несподіванкою для вояцької братії у Філадельфії. Ще так недавно учасники І зимового походу гостили сл. пам. Генерала із Дружиною на своїй зустрічі й слухали його доповіді про участь Чорного кінного полку в цій операції, що вкрила Армію УНР заслуженою славою. Ніщо не віщувало тоді близької смерти сл. пам. Генерала, що на цій зустрічі, як і завжди, блистів своїмнеспожитим (невичерпним. — Ред.) гумором, таким притаманним для його кавалерійської вдачі. Але проминуло декілька тижнів і не стало між живими генерала Дяченка. Він відійшов до останнього звіту у Всевишнього, може, й передчасно, але з "послужним списком", що ставить його в ряди найвизначніших полководців новітньої української воєнної історії. На спогад про цю останню зустріч із сл. пам. Генералом залишилася спільна знимка, яку просимо опублікувати.

З генералом Дяченком зійшов у могилу нащадок старого козацького роду, якого предки вміли орудувати шаблею й не цуралися вживати її у народній потребі. На Полтавщині, де молодий старшина, поручник Дяченко творив свою кінну частину десь під кінець 1918 року, живими були ще козацькі традиції у наші дні, і не можна дивуватися, що створена поручником Дяченком кінна частина, яка з часом розгорнулася в кінний полк, набрала вигляду і характеру кінної частини старої козацької армії Гетьманщини.

Коли ви зустрічали Чорний полк на історичних побойовищах Правобережжя, де колись проходили загони отамана Морозенка чи Кривоноса, ви могли дивуватися, що модерна кіннотна частина зберігає вигляд, тактику, побут і звичаї колишньої козацької кінноти. Але, придивившись до новітніх Чорношличників, ми мусіли-таки визнати це явище за закономірне, бо у військовій справі передовсім не можна йти проти традицій. їх треба знати і плекати, а також вміло сполучати з тим новим, що народжується, прагне жити й мати майбутнє. Полковник Дяченко старі козацькі традиції знав і розумів і на них створив та розбудував свій кінний полк, з яким пройшов славний бойовий шлях у рядах відродженої української армії і записав у її історії справді блискучі карти.

Офіційна назва цього визначного полку була 1-й Чорний запорозький кінний полк. На жаль, в українській армії, що творилася здебільшого стихійно, не прикладали великого значення впорядкованому реєстрові полків, і тому щодо "першості" Чорного полку можна сумніватися. Насправді першим кінним полком української армії був полк Кінних гайдамаків імені кошового отамана Костя Гордієнка, що його створив генерал [Всеволод] Петрів на Західному фронті, з ним пробився в Україну і брав участь у рядах Запорозької дивізії у першій кампанії проти большевиків. Але в час творення Чорного полку Гордієнківський полк не існував. Його місце в Запорозькому корпусі зайняв Чорний полк, але його логічно треба було назвати "другим", залишаючи місце в реєстрі кінноти для Гордієнківського полку, що міг кожночасно відновитися.

З боку допитливих осіб може висунутися питання, чому полк названо Чорним, бо його назва "Запорозький" через приналежність до Запорозького корпусу є зрозуміла. Отож в арміях І Світової війни назвою чи краскою "чорний" означали ударні частини, тобто частини високої бойової якості. Ударні батальйони російської армії мали чорні відзнаки, штурмові батальйони австрійської армії — таку ж емблему, і чорною вилогою під тризубом на шапці визначався, наприклад, курінь смерті УСС.