Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Серед потоку плачів, які я вислухала від іноземних друзів та інформаторів, був один цікавий факт — англійці ставляться до їжі як до винагороди, а не як до права. Ще вони сказали, що в нас немає гідної локальної кухні; сім’ї вже не збираються разом за столом, а напихаються нездоровою їжею перед екраном телевізора; раціон складається переважно із солоних та солодких перекусів — чіпсів, смаженої картоплі, шоколадних батончиків, напівфабрикатів, піци, розігрітої у мікрохвильовці, та всякого іншого непотребу. Навіть ті, хто цікавляться їжею і можуть собі дозволити якісні продукти, не мають ані часу, ані сил піти на закупи і приготувати страви зі свіжих продуктів, як це зазвичай роблять в інших країнах.
Власне, критики мають рацію. Та лише наполовину. Наполовину праві й ті, хто дотримується кардинально протилежної позиції, наприклад, активісти новомодного руху «Cool Britannia», які запевняють буцімто англійська кухня змінилася до невпізнання, а Лондон став гастрономічною столицею світу, де їжа є новим рок-енд-ролом, а самі англійці — нацією гурманів та «фуді» і т. д.
Я не маю наміру вступати тут у довгі суперечки про якість англійської їжі. Як на мене, то не така вона вже й паскудна, як намагаються довести наші недоброзичливці, і точно не така дивовижно-прекрасна, як переконують новомодні промоутери англійської кухні. Правда десь посередині. Щось в нас дуже добре, а щось — неїстівне. У цілому, їжа як їжа. Англійська кухня мене цікавить з позиції антропології — як вона відображає наші стосунки з їжею загалом, як неписані соціальні правила формують ці наші стосунки і що все це може розповісти про національну ідентичність англійців. В усіх культурах світу є неписані правила харчування — і загальні правила харчування та приготування їжі, і спеціальні правила, які врегульовують, хто, що, де, коли, з ким і як має споживати. Кодекс правил про їжу може чимало розповісти про культуру народу. Отже, мене цікавить не англійська їжа per se, а саме англійськість у правилах харчування.
Правило амбівалентності
«Подружнє життя без любові» — не така вже й погана характеристика наших взаємин з їжею. Та я б не поспішала називати їх «подружніми» — наше ставлення до їжі та кулінарії більше скидається на співмешканство без взаємних зобов’язань і з постійними конфліктами. Стосунки в нас амбівалентні, часто суперечливі і дуже мінливі. Трапляються моменти взаємного захоплення, навіть пристрасті, та загалом, якщо на чистоту, ми не маємо глибинної, тривкої, вродженої любові до їжі, як-от, наприклад, наші сусіди-європейці та й, зрештою, багато інших народів світу.
В Англії їжа не в такому пріоритеті, як десь-інде у світі. Навіть американці, чия «всенародна» (протилежне поняття до етнічної) кухня не набагато краща за нашу, більше дбають про їжу, генеруючи все нові і нові смаки та поєднання нездорового корму. Ми ж обходимося двома-трьома видами харчового паскудства.
Деінде у світі людей, яким не байдуже, що вони їдять, і яким подобається готувати та обговорювати процес приготування їжі, не мають за білих ворон — в позитивному чи негативному сенсі — і не величають «їжопоклонниками». Ярий інтерес до їжі — це норма, а не виняток. А той, хто для англійців «їжопоклонник», десь би був просто людиною із здоровим, нормальним, правильним інтересом до їжі. У інших культурах є нормою те, що нам бачиться як манія, як щось незвичне і навіть претензійне.
Для англійців же таке жваве зацікавлення їжею, на думку загалу, є, в кращому разі, дивацтвом, а в гіршому — аморальним збоченням, чимось неправильним та негідним. Їжопоклонство, особливо чоловіче, вважається фемінним, чимось таким, що не личить чоловікові, поза тим — це може кинути тінь на його чоловічість і гетеросексуальність. У цьому контексті їжопоклонство прирівнюється до безтямного поклоніння моді і декоративним подушкам.
Зіркові «шефи» з телевізора зі шкіри пнуться, щоб продемонструвати маскулінність та гетеросексуальність: вони говорять на вуличному жаргоні і поводяться як брутальні мачо; вони педалюють любов до футболу; постійно говорять про дружин, дівчат та дітей («дівок» і «малих», якщо на жаргоні); одягаються якомога недбаліше.
Джеймі Олівер — молодий телеведучий кулінарного шоу, який дуже постарався, щоб англійські хлопчики змінили думку про кар’єру кухаря, — є саме таким яскравим прикладом мачизму в кулінарії: «Гляньте-но, який я гетеросексуал — в мене є крутий скутер, я слухаю круту музику, у мене сексуальна дружина-модель, я говорю на кокні[72] як крутий перець і брутальний мачо: “Береш трохи цього, трохи того і все у тебе вийде, чувак!”».