Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Коли йдеться про сорочки, то класова ватерлінія пролягає акурат на лікті: теплої днини чоловіки з нижчих класів закочують рукави понад лікоть, а чоловіки з вищих — попід лікоть (за винятком випадків, коли вони працюють фізично, наприклад, пораються в садку). Правило оголеності також поширюється і на ноги: пани з верхів середнього і вищих класів дуже рідко виходять на люди у шортах (за винятком спортивних занять, прогулянок на природі та порання в садку коло хати); впевнений середній клас та низи середнього класу можуть одягнути шорти на заморських вакаціях; і тільки чоловіки з робочого класу виставляють ноги на показ і ходять у шортах посеред міста!
Засадничий принцип полягає в тому, що пани з вищих класів, здається, одягають на себе — і взимку, і влітку — більше одягу. Вони одягаються як капуста: більше плащів, більше шарфів, капелюхів та рукавичок. Вони люблять носити парасольки, але тільки в місті. Поза межами міста ходити з парасолею джентльменам забороняє старе неписане правило. Парасолька дозволена лише на перегонах та соціальних заходах просто неба — там закон кавалерів велить мати при собі парасольку, щоб захистити ошатно вбраних леді від дощу. Відтак парасолька посеред міста — це, скоріш за все, ознака вищого класу, а парасолька на шпацері за містом — нижчий клас. Ага, хіба за винятком священиків: невідь чому на священнослужителів заборона на парасольки за містом не поширюється.
Пани з вищих класів впадають у крайнощі, коли йдеться про дотримання правила «не виділяйся» — вони не лише зливаються з натовпом (тобто один з одним), а ще й вписуються у навколишнє середовище: такий собі висококласний камуфляж — брунатно-зеленаві барви — на природі; строгі сірі та сині костюми у тонесеньку смужку — у місті. Одягнутися у «міське» вбрання за містом — це серйозний соціальний заблуд, при чому як для чоловіків, так і для жінок. У певних колах старих і величавих землевласників-аристократів табу на «міське» поширюється на все, що хоч приблизно можна назвати модним: на їхню думку, чим старомодніше і непоказніше вбрання, тим вищий соціальний статус.
Дрес-код та англійськість
Хай йому грець. Здається, одяг — це ще одна халепа для англійців, ще один «лайфхак для виживання», з яким у нас не все гладко. Якщо строгі правила — офіційна уніформа чи уніформа племінних культур — відсутні, то мова одягу в нас, у кращому випадку, з помилками, а в гіршому — взагалі недорікувата. Безумовно, декілька винятків таки є — знайдеться якась пара англійців та англійок, які вільно володіють мовою одягу. Та на загал як народ ми цією мовою бекаємо і мекаємо. Отож маємо більше доказів «соціальної не-дужості» англійців, якщо ще була потреба щось доводити. Скидається на те, що ця риса є однією з наших найяскравіших національних рис.
Спроба препарувати дрес-код англійців також допомогла мені зрозуміти «зсередини» один цікавий стереотип — буцімто англійці страшенно ексцентрично одягаються. Як з’ясувалося, зблизька наша славнозвісна ексцентричність виглядає не так, як би нам цього хотілося — наша манера одягатися не така вже й індивідуальна, оригінальна та креативна.
Все, що ми звикли називати англійською ексцентричністю, при ближчому знайомстві виявляється стадним конформізмом. А втім, ми принаймні визнаємо і цінуємо оригінальність — принаймні, можемо пишатися колективним ексцентризмом вуличної моди.
Все йде як по маслу, коли ми, одягнувшись «за правилами», можемо трошки побунтувати проти цих правил — на догоду суто англійському хисту до самовисміювання ми відмовляємося від надмірної серйозності. Можливо, нам бракує красномовства у вбранні, яке притаманне іншим націям, і наша манера одягатися сміховинна, та, на щастя, ми маємо почуття гумору і вміємо із себе посміятися.
Правила їжі
1949 року угорський комік Джордж Мікеш дуже влучно сказав, що «європейці мають гарну кухню, англійці ж — гарні манери за столом». Пізніше, 1977 року, він спостеріг незначне покращення кухні і чималий занепад манер. Втім, англійська їжа його не вразила, і він визнав, що манери «все ще пристойні».
Коли Пол Річардсон, письменник-мандрівник, повідомив друзям-іноземцям, що планує півтора року присвятити вивченню британської гастрономії, то одразу довідався, що майже через тридцять років коментар Майкза все ще відображає огульне уявлення про англійську кухню. Друзі з Іспанії, Франції та Італії, каже він, запевнили, що британської гастрономії просто не існує — для цього потрібна палка любов до їжі, а чого в англійців нема, того нема. Вони зауважили, що «стосунки англійців з їжею трохи схожі на подружнє життя без любові».