Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Пограбували все село, награбоване вивезли до Волковиї. Те, чого не можна було забрати, знищили на місці й спалили. Того дня було спалено 23 господарства, решту пограбовано. Після акції ВОП разом з місцевими поляками поїхав до Волковиї. Між спаленими хатами були і польські. Кістки і попіл спалених людей кудись приховали, побоюючись наслідків.
9 липня підрозділ ВОП знову прибув до Терки і далі грабував. Населення Терки сидить у лісі, боїться з'явитись у селі, бо поляки влаштовують засідки й стріляють по них, щоб не ховали вбитих.
Подібні випадки відбувались і в інших місцевостях Лемківщини, таких як Завадка Мороховська, Карликів, Вісьлік, де ворог влаштував масові вбивства населення. Польсько-більшовицькі червоні банди хотіли винищити наш народ, вигнати з батьківської землі, з землі прадідів. Але народ швидко повстав проти жорстоких акцій ворога-окупанта. І цей народ, вже маючи своє військо, затято захищає своє право на існування. І знали лемки, що невинно пролита кров жінок, старих і дітей не піде намарно. Що виростуть з неї нові лицарі УПА, які не дозволять знущатися з беззахисного населення. І так сталось. Один з лемківських підрозділів УПА, під командуванням Вора, разом з членами ОУН помстився, напавши на гніздо ворога, Волковию, знищив бандитський гарнізон ВОПу і відібрав награбоване майно, яке повернув селянам.
Ще одне Лідице повторилось на українській землі. Але світ про них не говорив, преса про них мовчала, ніби українці гірші за чехів. Новий бандит Сталін не набагато відрізняється від свого попередника Гітлера, а з погляду винищення народів навіть його перегнав. Але ці дикі оргії не зіштовхнуть народ з обраної дороги, не злякають тих, хто пережив, а викличуть напруження всіх сил, щоб скинути прокляте ярмо і створити нове, краще життя у Вільній Незалежній Державі.
(-) Мар
Лемківщина. Земля — люди—історія — культура. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто, 1988. -Т.І. — С. 536–540
ГРОМАДСЬКА БЕЗПЕКА У ЛЕСЬКУ
ПРОТОКОЛ
Особа: Боднар Юзеф, син Міхала і Францішки з Луковських, нар. 2.04.1914 року в селі Пашова Леського повіту, проживає у Пашовій, українець, греко-католик, 5 класів загальної школи, одружений, двоє дітей 2–5 років, військове звання капрал, судом не карався.
Справа: 10.07.46 року УБП, яке йшло з Ропенки, зустріло мене на дорозі з Леська й арештувало. Їх було приблизно 25 осіб. Мене забрали з собою, я був навіть без шапки, тому просив дозволу зайти додому, але не пустили. Вели через село Станькова і привели у МО в Ропенці. Приблизно о 3 годині пополудні мене зачинили у камері. Там я просидів до наступного дня. О 2 годині після полудня до мене прийшов один з УБП і завів мене до канцелярії. У канцелярії було четверо поручників, вони сиділи за столами. Коли увійшов, у мене спитали прізвище та ім'я, на що я відповів. Один з них почав говорити, щоб я намагався говорити правду, бо мені буде погано, а як скажу правду, то мене не будуть бити і відпустять додому.
У мене питали, коли у мене були бандерівці, які взяли лопати і світло. Я відповів, що нічого подібного не бачив і не знаю. Відразу поручник наказав мені лягати лицем до підлоги, накинули мені шнурок на шию і почали тягнути. Мене питали, чи таким був шнурок, коли вішали тих пашовських людей з Кравця, Тереференка, Мицю Марію. Я відповів, що взагалі про жодний шнурок нічого не знаю, нікого не вішав. Тоді вони покликали чотирьох солдатів і страшили, що тепер я буду говорити.
Солдати стягнули з мене піджак і почали бити нагайками. Мені дали приблизно 20 нагайок і наказали говорити. Я відповів, що нічого не знаю, тому мене продовжували бити. Я не сказав їм нічого, тому стрілець забрав мене і відвів до камери. У камері сидів сам аж до наступного дня, до 2 години пополудні. Це було 12.07.46 року. У цей день мене знову викликали до канцелярії, де були ті самі поручники, що першого дня. Поручник запитав, чи я згадав те, про що мене питали першого дня. Відповів, що я нічого не знаю, а вони вийшли з канцелярії і залишили мене самого. Через кілька хвилин до канцелярії ввійшов слідчий, підійшов до столу, взяв зі столу протокол, написаний поручниками, і питає мене, чи знаю Петрика Міхала. На це відповів, що знаю, що він є моїм сусідом. Він суворо подивився на мене і більше нічого не сказав. До канцелярії увійшло четверо рядовиків і забрали мене на подвір'я під стодолу, роздягнули, поклали на землю і почали бити нагайками, палицями і залізом по п'ятах до нестями. Після побиття занесли мене до камери і там кинули, як пса. Більше мене вже не викликали, так я сидів до 17.07.46 р.