Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
9 липня 1946 року солдати ВП під командуванням капітана загнали матерів з немовлятами на руках до хати Миколи Зубала у верхній частині села. Спочатку стріляли по них через вікна, потім підпалили будинок. Дванадцятирічна Марійка Романцьо пробувала вислизнути і втекти через вікно. Була поранена у ногу, але вискочила й уникнула б смерті, але злочинці впіймали її і кинули у полум'я палаючої хати. Крики, плач і стогін з палаючого будинку відбивалися луною в лісі й долітали до людей, які там переховувались. Це горіли мучениці зі своїми дітьми за свою кохану землю прабатьків, зелені Карпати, Лемківщину.
У палаючій хаті під столом було сховище для картоплі. Василь Соняк знав про цю «криївку» і відразу сховався у ній, засуваючи за собою дверцята, що маскували її. Коли хата згоріла, він вийшов з цієї ями. Побачив, що війська вже нема, і втік до лісу. Там пересидів до вечора. Потім пішов до села Студенне, а звідти перебрався до лісу, до своїх, до мами. І він, і мама боялися, що поляки можуть його впіймати і вбити, щоб не розказував, як свідок, про спалення стількох людей. Хлопець пішов до українських партизанів. Пізніше говорили, що Василь пройшов з партизанами чехословацький кордон і перебуває у Франції.
Американські документи Тимка Лавера врятували життя чотирьом особам, які мали бути спалені у групі. Це була дружина Тимка — Тетяна, їхні дочки Анна і Марія та мама Тимка — Олена. Дружина Тимка мала документи, які прислав чоловік на виїзд усієї родини до Америки. Тримала їх ніби найдорожчий скарб. Вона показала їх і благала: «Мій чоловік є американцем, маю їхати з мамою і дочками до Америки». Капітан переглянув документи і відставив родину набік. Написав записку, щоб солдати віддали все, що у них пограбували. Свекруха Олена отримала назад корову. Корова не хотіла йти. Жінка покликала Єву Романцьо: «Євцю! Пожени корову, бо не хоче йти». Поляки не хотіли пускати дівчинку, але вона сказала: «Це чоя онучка». Таким чином ще одна дитина була врятована від смерті в палаючій хаті, де згоріли її мама Пазя Романцьо і 12-річна сестра Маруся (та, яка намагалася втекти через вікно).
Тетяна Лавера і її свекруха Олена померли на Західних землях, а дочка Марія з чоловіком Василем Романцьом і четвіркою дітей та її сестрою Анною приїхали до Америки 7 листопада 1962 року і розповідали про ті страшні переживання. Єва Романцьо мешкає тепер з чоловіком у Нью-Йорку.
Зойки, плач і крик спалюваних живцем людей чули у лісі втікачі з Терки. Приблизно о 7 годині вечора військо повернулось до Волковиї, забираючи з собою всіх поляків. Село пограбували, забрали господарський інвентар: вози, січкарню, віялку. Спалено приблизно 20 хат, а в тих, що залишились, повибивали вікна.
Увечері з лісу до верхнього краю села прийшла молодь. Звідти в разі нападу війська можна було легко втекти. Заглянули до першої хати — Михайла Зубала, а там купа спалених тіл дорослих і дітей. Тут нога, там живіт, розірвані тіла. Василь Романцьо розпізнав свою маму, Пазю Романцьо, за розсипаними поруч з тілом коралями. Постояли, поплакали, помолились. Перевіривши, що у селі нікого нема, пішли вниз села. Чорна хмара диму йшла від палаючих хат. Село було оповите сумом. Кури сиділи на деревах, а деякі посмалені мучились на луках. Пси жалісливо вили, ніби співали жалісливе «Вічна пам'ять». Хлопці повернулись до лісу і розказали людям, що сталось і що бачили у селі. (…)
14 липня 1946 року поляки знову напали на Терку і під лісом, у хаті Гриця Мандрика, впіймали молодого Дмитра Тиму і Миколу Щербу. Їх жорстоко побили, потім завели до хати Миколи Гнатишина у верхньому кінці села і там спалили. Того самого дня українські партизани зібрали значні сили і пішли помститись Війську Польському у Волковиї. Там були вбиті й поранені з обох боків.
Пізніше поляки зібрали військо із Санока, рушили на українські села, спалили Студенне, Творильне і Кживе над Сяном. Військовий літак, який скидав запалювальні бомби, спалив у Полянах приблизно 10 хат.
Люди втікали у глибину лісів, ховались у гущавині, під поваленими деревами, у руслах потоків, між скалами. Матері з малятами на руках, чоловіки з коровами, кіньми, возами. Тільки ночі були спокійними. У лісі будували буди-криївки від дощу, вночі у них спали. Їли головним чином картоплю і молоко, бо не булэ у чому пекти хліб. На щастя, літо 1946 року було гарне і тепле.
Уранці 1 травня 1947 року військо зганяло з поля людей цілими родинами на збори до старости зі словами: «З цієї праці й так не матимете користі». Це був важкий і болісний удар у серце працьовитих лемків. Незабаром почули наказ офіцера: «Через дві години всі маєте забратись на захід, на Повернені землі».