Незвичайні пригоди Марко Поло

Важкі думи зникли. Втоми наче й не було. Вітер обвівав йому обличчя. Сонце спускалося на західні гори, за білими мурами, цвітом цвіли дерева й кущі, кінський тупіт зливався у якусь хвилюючу мелодію. Нічні події в палаці кронпринца здавалися тепер Марко ніби сном. Його заполонило п'янке почуття волі.

Він стиснув ногами боки коня, вдарив його злегка нагайкою, схилився до гриви і тихо гукнув:

— Ану, швидше, моя пантера!

Він відчув, як напружились м'язи на тілі чудового скакуна. Відкинувши назад голову, кінь пронизливо заіржав і стрілою понісся по дорозі, його копита ледь торкалися землі. Марко здавалося, наче він летить. Ось вони проминули північні ворота. Перед ними лежала широка дорога, що вела до мисливських угідь на берегах Білого озера і до літньої резиденції імператора в Шаньту.

Обличчя татар блищали. Припавши до грив своїх коней, вони час від часу щось радісно вигукували. В повітрі свистіли нагайки, зброя сяяла на сонці, вороні скакуни мчали, розпластавшися над землею, і лише гриви розвівалися на вітрі.

Звістка про смерть тирана Ахмеда випереджала вершників. Країна була охоплена гарячковим хвилюванням. Гнівними поглядами проводжали люди татарський загін. По дорозі Марко Поло дізнався про те, що в деяких містах спалахнули повстання і для придушення їх послано війська. Скрізь стояли наготові загони солдатів. З вуст в уста передавали імена Ван Ку та Хіу Хенга.

Протягом усієї мандрівки Марко Поло не залишало почуття надії. Він думав про майбутнє і зовсім забув про небезпеку, яка нависла над ним зараз. І тільки тоді, коли Марко з вершини гори побачив вдалині літню ханську резиденцію з її квітучими садами, з її будинками, палацами і пагодами, він згадав, яке важке у нього завдання.

Одягнений у червоне шовкове вбрання з гаптованими золотом стрічками, молодий чиновник зустрів Марко Поло поштивим поклоном.

— Милостивий пан головний цензор Юсю Темюр чекає на вас, милостивий пане.

— Ведіть мене до нього! — наказав Марко.

Юсю Темюр зайняв високу посаду недавно. Марко Поло не знав його.

Переступивши поріг, Марко на мить оторопіло спинився: йому здалося, що перед ним сидить не хто інший, як хан Коготай, з котрим розстався чотири дні тому. Схожість була неймовірною. Але скоро Марко пересвідчився, що головний цензор багато чим відрізняється від свого родича. Тоді як обличчя коменданта видавало грубу добродушність, Юсю Темюр, навпаки, весь був пройнятий хитрістю. Маленькими оченятами, байдужими і холодними, він глянув на Марко, ніби пронизав його наскрізь, але не озвався жодним словом. Тривала мовчанка пригнічувала Марко, однак він сміливо дивився в очі головному цензорові, чекаючи, що буде далі.

Нарешті низенький, кремезний монгол промовив:

— Говоріть, пане Марко Поло.

Він виставив наперед круглу, поголену голову і втупився в Марко своїми колючими холодними очима. Дивлячись на старече, покраяне зморшками обличчя цензора, Марко згадав, що він чув про цю людину. Юсю Темюр лише кілька років тому прибув з гучною помпою до імператорського двору з рідних татарських степів. Колись у молодості він був бойовим товаришем хана Кублая. Тепер імператор викликав його і з якоїсь незбагненної примхи призначив головним цензором, хоч той не знав ні китайської, ні уйгурської мов. Щоправда, він чудово знав людей, цілком покладаючись на свій гострий природний розум. Він мав великий вплив на хана, і тому придворні всіляко улещували його, відповідаючи люб'язними посмішками на його грубі жарти.