Етюди про звичаї
- Автор: де Бальзак Оноре
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Фоліо"
- ISBN: 966-03-3705-1
- Переводчик: Ірина Сидоренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Етюди про звичаї». Краткое содержание книги:
Читачі мають щасливу нагоду ознайомитись з найвідомішими творами геніального французького письменника XIX ст., який був не тільки тонким психологом, незрівняним побутоописувачем, але й одним з найоригінальніших мислителів своєї доби.
Пані Воке в одну мить підрахувала, що їй буде вигідніше, і підкотилася до мадмуазель Мішоно.
— Слухайте, голубонько, красуне моя, ви ж не хочете, щоб мій дім загинув, га? Ви бачите, до якої крайності мене доводять ці панове. Ідіть собі на сьогоднішній вечір у свою кімнату.
— Ні, ні! — закричали пансіонери. — Ми хочемо, щоб вона забиралася геть, і то негайно!
— Але ж бідолашна панночка ще не обідала, — жалібно сказав Пуаре.
— Хай іде обідати, куди хоче, — почулося кілька голосів.
— Вигнати шпигунку!
— Геть шпигунів!
— Панове, — скрикнув Пуаре, раптом набравшись відваги, якої кохання надає навіть баранам, — поважайте особу слабої статі.
— Шпигуни не мають статі, — заперечив художник.
— Дивна статерама!
— Кбісураму!
— Панове, це нечемно! Коли людей випроваджують, то додержуються правил пристойності. Ми заплатили, ми лишаємось, — заявив Пуаре, надіваючи кашкета і сідаючи на стілець поруч із мадмуазель Мішоно, яку й досі умовляла пані Воке.
— Ах ти джиґуне! — пожартував художник. — От джиґунець!
— Гаразд, коли не підете ви, то підемо ми, — сказав Б'яншон.
І пансіонери гуртом рушили до вітальні.
— Мадмуазель, що ви робите? — скрикнула пані Воке. — Я ж розорюсь. Вам не можна лишатися, вони силою спровадять вас!
Мадмуазель Мішоно підвелась.
— Вона піде!
— Не піде!
— Піде!
— Не піде!
Вигуки, що лунали один за одним, та ворожі зауваження на її адресу примусили мадмуазель Мішоно вийти з кімнати після того, як вона потихеньку про щось умовилася з пані Воке.
— Я переїду до пані Бюно, — сказала вона грізно.
— Їдьте куди завгодно, мадмуазель;— сказала пані Воке, жорстоко ображена вибором пансіону, який конкурував із «Домом Воке» і тому був їй ненависний. — Ідіть до Бюно, матимете вино, від якого затанцює коза, і споживатимете страви з харчівні.
Пансіонери мовчки вишикувались у два ряди. Пуаре так ніжно дивився на мадмуазель Мішоно і так наївно вагався, не знаючи, чи йти йому за нею, чи лишатися, що пансіонери, зрадівши з того, що вона покидає дім, почали сміятися.
— Киць, киць, киць, Пуаре! — крикнув йому художник. — Ну ж бо, плиг!
Чиновник із музею комічно заспівав перші рядки відомого романсу:
— Та йдіть уже, вам же до смерті хочеться! Trahit sua quemque voluptas[15], — сказав Б'яншон.
«Кожен біжить за своєю подругою» — такий вільний переклад цих слів Вергілія, — додав репетитор.
Мадмуазель Мішоно глянула на Пуаре і зробила рух, немов бажала спертися на його руку; не в силі встояти проти цього заклику, Пуаре підійшов і подав їй руку. Залунали оплески, вибухнув сміх:
— Браво, Пуаре!
— От так стариган Пуаре!
— Аполлон-Пуаре!
— Марс-Пуаре!
— Молодчага Пуаре!
В цю хвилину ввійшов розсильний і передав пані Воке листа; прочитавши його, вона впала на стілець.
— Лишається тільки спалити мій будинок, в нього б'ють усі громи. О третій годині помер син Тайфера. Мене добре покарано за те, що я бажала добра пані Кутюр та Вікторині, проклинаючи нещасного юнака. Тепер ці дами просять мене відіслати їм їхні речі, вони житимуть у Тайфера-батька. Він дозволив дочці лишити в себе вдову Кутюр як компаньйонку. Чотири кімнати вільні, п'ятьох пансіонерів наче вітром здуло. Ох, лихо ж моє! — мало не плачучи, скрикнула вдова.
В цю мить на вулиці почулося торохтіння карети, що спинилася перед домом.
— Іще якась халепа! — вигукнула Сільвія.
Несподівано в кімнату ввійшов Горіо, посвіжіле лице його сяяло щастям. Здавалося, ніби старий переродився.
— Горіо — у фіакрі! — здивувалися пансіонери. — Настав кінець світу.
Старий підійшов до Ежена, що, замислившись, сидів у куточку; він узяв його під руку і радісно мовив:
— Ходімо.
— Ви ж не знаєте, що тут сталося? — спитав Ежен. — Виявилося, що Вотрен каторжник, його тільки-но арештували, а син Тайфера помер.
— А нам яке діло до цього? — відповів батько Горіо. — Я обідаю з дочкою у вас! Ви це розумієте? Вона чекає на вас, ходімо!
Він силоміць потяг Растіньяка за руку, змушуючи його йти, немов викрадав коханку.
— Давайте обідати! — гукнув художник.
Усі взяли стільці і посідали до столу.
— Ну й деньок видався! — сказала гладка Сільвія. — Куди не кинь — кругом катавасія. Ще й квасоля з бараниною підгоріла. Ну, дарма, поїсте й таке, що ж поробиш!
15
Кожного вабить його пристрасть (латин.).