Етюди про звичаї

— Ну що, любий мій хлопчику, — сказав йому втеклий каторжник, — кирпата ще не так скоро мене забере. Ці дами кажуть, що я вийшов переможцем після такого удару, який міг би звалити й вола.

— О! Ви навіть можете сказати — буйвола! — скрикнула вдова Воке.

— Вам, здається, не зовсім приємно бачити мене живим? — сказав Вотрен на вухо Растіньякові, немов угадуючи його думки. — Це могла витримати тільки сильна людина.

— Далебі, — мовив Б'яншон, — вам дуже пристало б ім'я того пана, про якого позавчора говорила мадмуазель Мішоно, — Дурисмерть.

Це слово вразило Вотрена, мов блискавка. Він пополотнів і поточився, магнетичний погляд його, як сонячний промінь, впав на мадмуазель Мішоно і ніби збив її з ніг. Стара діва впала на стілець. Пуаре поспішив стати між нею та Вотреном, зрозумівши, що жінка в небезпеці, таким лютим і зловісним стало обличчя каторжника, коли він наче скинув маску добродушності, під якою ховалося його справжнє нутро. Ще нічого не розуміючи в цій драмі, пансіонери остовпіли. В цю мить надворі почулася хода кількох людей і стукіт рушниць по бруку. Тим часом як Коллен інстинктивно шукав виходу, поглядаючи на вікна й стіни, у дверях з'явилося четверо людей. Першим ішов начальник розшукної поліції, за ним троє поліцаїв.

— Ім'ям закону й короля… — виголосив поліційний офіцер, і шепіт подиву покрив його слова.

А потім у їдальні запала тиша. Пансіонери розступилися, даючи дорогу трьом поліцаям; кожен із них тримав руку в кишені на зарядженому пістолеті із зведеним курком. Двоє жандармів, що ввійшли слідом за поліцаями, стали біля дверей вітальні, а ще двоє — біля дверей, що вели на сходи. Тупіт солдатів і брязкіт рушниць пролунали на бруку вздовж фасаду. Отже, Дурисмерті не лишалося ніякої надії на втечу; погляди всіх мимоволі були прикуті до нього. Начальник поліції підійшов до Вотрена і так ударив його по голові, що з нього злетів парик, оголивши гидку голову. Цегляно-червоне коротке волосся так пасувало до могутніх грудей, що виникало враження, ніби тут у якомусь жахливому союзі об'єдналися сила й хитрість, і образ цей наче освітлювало полум'я пекельного вогню. Всі зрозуміли Вотрена, його минуле, сучасне і майбутнє, його нещадні погляди, культ свавілля, величність, якої надавали йому цинізм думок і вчинків, сила його організму, пристосованого до всього. Обличчя його налилося кров'ю, очі заблищали, як у дикого кота. Він рвонувся з такою шаленою силою, заревів так, що в усіх пансіонерів вихопився крик жаху. У відповідь на цей лев'ячий рух поліцаї, скориставшися з загальної паніки, вихопили з кишень пістолети. Коллен, побачивши, як блиснула зброя, зрозумів небезпеку і раптом показав, яка величезна сила волі може бути в людини. Жахливе й величне видовище! Його обличчя можна було порівняти лише з казаном, повним пари, яка могла б зрушити гори, але вмить осідає від краплі холодної води. Тією краплею була блискавична думка, що майнула у каторжника й охолодила його лють. Він посміхнувся і глянув на свій парик.