Етюди про звичаї
- Автор: де Бальзак Оноре
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Фоліо"
- ISBN: 966-03-3705-1
- Переводчик: Ірина Сидоренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Етюди про звичаї». Краткое содержание книги:
Читачі мають щасливу нагоду ознайомитись з найвідомішими творами геніального французького письменника XIX ст., який був не тільки тонким психологом, незрівняним побутоописувачем, але й одним з найоригінальніших мислителів своєї доби.
Коли Вотрена перевернули, мадмуазель Мішоно щосили ляснула його по плечу, і дві фатальні білі літери виступили на почервонілій шкірі.
— На тобі! Як легко ви заробили три тисячі франків! — вигукнув Пуаре, підтримуючи Вотрена, поки мадмуазель Мішоно натягала на нього сорочку. — Ху, який важкий, — додав він, кладучи його на ліжко.
— Мовчіть! Може, каса тут? — жваво сказала стара діва, очі якої наче пронизували стіни, з такою жадібністю розглядала вона кожну річ у кімнаті. — Якби можна було відімкнути під якимось приводом оцей секретер.
— Мабуть, це було б негаразд, — відповів Пуаре.
— Ні, крадені гроші, що належали всім, тепер нічиї. Але ми не встигнемо, — додала вона. — Я чую, вже йде Воке.
— Ось вам ефір, — мовила пані Воке. — Можна сказати, сьогодні — день пригод. Боже мій! Та цей чоловік зовсім не схожий на хворого; він білісінький, як курчатко.
— Як курчатко? — перепитав Пуаре.
— Серце б'ється рівно, — сказала вдова, поклавши руку на груди Вотрена.
— Рівно? — здивовано перепитав Пуаре.
— Він здоровісінький.
— Ви думаєте? — сказав Пуаре.
— Авжеж, він ніби спить. Сільвія пішла по лікаря. Чуєте, мадмуазель Мішоно, він пирхає від ефіру. Чи ба? Він просто знепритомнів. Пульс нормальний. Та він міцний, як дуб! Гляньте, мадмуазель, яка в нього на грудях шерсть: такий житиме сто років. А парик усе-таки тримається. Стривайте, адже він приклеєний; волосся фальшиве, певне, тому, що він рудий. Кажуть, руді або дуже добрі, або дуже лихі люди. Хіба ж він не добрий?
— Добрий на те, щоб повісити, — сказав Пуаре.
— Ви хочете сказати, на шию гарненькій жінці, — різко перебила його мадмуазель Мішоно. — Ідіть звідси, пане Пуаре. Ходити за хворими — це жіноча справа. Підіть краще прогуляйтеся. Ми з пані Воке добре доглянемо нашого любого пана Вотрена.
Пуаре пішов тихенько, не ремствуючи, немов пес, якому хазяїн дав копняка.
Растіньяк вийшов з дому прогулятися і подихати свіжим повітрям, він задихався. Він же хотів запобігти цьому злочинові, заподіяному в призначений час. Як же могло так статися? Що тепер робити? Він тремтів від думки, що став співучасником злочину. Спокій Вотрена і далі страхав його.
«А що, як Вотрен умре, нічого не сказавши?» — думав Растіньяк.
Він бігав алеями Люксембурзького саду, немов тікаючи від зграї собак, і йому вчувалось їхнє гавкання.
— Слухай, — гукнув до нього Б'яншон, — ти читав «Стернового»?
«Стерновий» була радикальна газета, яку редагував пан Тіссо; після виходу ранкових газет вона одразу друкувала зведення новин для провінції і таким чином на цілу добу випереджала інші газети.
— Там є цікава пригода, — сказав практикант із лікарні Кошена. — Тайфер-син бився на дуелі з графом Франкессіні, офіцером старої гвардії, і той встромив йому шпагу в лоба на два дюйми. Тепер Вікторина одна з найбагатших наречених у Парижі. Ех, якби знаття! Смерть — та сама рулетка! Це правда, що Вікторина на тебе задивлялась, га?
— Замовкни, Б'яншоне, я ніколи з нею не одружуся. Я кохаю чарівну жінку, вона теж мене любить, я…
— Ти говориш так, немов щосили намагаєшся не зрадити її. Покажи мені жінку, варту того, щоб заради неї пожертвувати капіталами пана Тайфера.
— Невже мене переслідують демони? — скрикнув Растіньяк.
— Що з тобою? Ти збожеволів. Дай-но мені руку, — сказав Б'яншон, — я помацаю тобі пульс. У тебе гарячка.
— Іди до матусі Воке, — сказав йому Ежен, — цей мерзотник Вотрен тільки що впав як мертвий.
— А-а! Ти підтверджуєш мої підозріння, треба їх перевірити, — вигукнув Б'яншон, лишаючи Растіньяка на самоті.
Довга прогулянка мала для Ежена важливі наслідки. Він ніби заглянув у всі закутки свого сумління. Правда, студент довго вагався, картав себе, приглядався до себе, але чесність усе-таки вийшла з цього жорстокого й жахливого випробування загартованою, як залізний брус, що витримує всі проби. Він пригадав учорашні признання батька Горіо, уявив собі квартиру, яку підшукала для нього Дельфіна на вулиці д'Артуа, знову видобув її листа, перечитав його, поцілував.
«Це кохання — мій якір порятунку, — подумав Ежен. — Бідолашний старий багато вистраждав. Він нічого не каже про своє лихо, але хто не вгадає його? Ну що ж, я доглядатиму його, як батька, дам йому якнайбільше радості. Якщо Дельфіна любить мене, то часто приходитиме до мене, і він буде коло неї. Ця вельможна графиня де Ресто — негідниця, вона ладна зробити з свого батька слугу. Люба Дельфіна! Вона краще ставиться до бідолахи Горіо, вона заслуговує того, щоб її кохали! Ах, сьогодні ввечері, нарешті, мене жде щастя».