Етюди про звичаї
- Автор: де Бальзак Оноре
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Фоліо"
- ISBN: 966-03-3705-1
- Переводчик: Ірина Сидоренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Етюди про звичаї». Краткое содержание книги:
Читачі мають щасливу нагоду ознайомитись з найвідомішими творами геніального французького письменника XIX ст., який був не тільки тонким психологом, незрівняним побутоописувачем, але й одним з найоригінальніших мислителів своєї доби.
Вони застали пані Воке біля каміна в товаристві Сільвії та Крістофа. Стара господиня скидалася на Марія серед руїн Карфагена. Вона дожидала двох пансіонерів, які ще в неї лишалися, ремствуючи разом із Сільвією на своє горе. Лорд Байрон вклав в уста свого Tacco прекрасні слова нарікань на життя, але їм далеко до глибокої щирості, що звучала в скаргах пані Воке.
— Отже, завтра вранці ти звариш лише три чашки кави, Сільвіє. Подумати тільки! Мій дім — порожній! У мене аж серце крається! Що за життя без пансіонерів? Ніщо! Ось мій дім і збезлюднів. В порожньому домі нема життя. Чим я прогнівила Бога, що на мене впало таке нещастя? Я ж запасла квасолі й картоплі на двадцять осіб. У моєму домі поліція! Отже, ми їстимемо саму картоплю! Доведеться звільнити Крістофа.
Савояр, що дрімав у кутку, прокинувся і спитав:
— Чого зволите, пані?
— Бідний хлопець! Він наче сторожовий пес, — мовила Сільвія.
— Тепер мертвий сезон, усі вже влаштувалися. Звідкіля візьмуться у мене пансіонери? Аж у голові паморочиться! А ця відьма Мішоно потягла за собою й Пуаре. Що вона йому зробила, чим вона його так привабила, що він за нею бігає, мов цуцик?
— Ще б пак! — сказала Сільвія, з осудом похитуючи головою. — Ці старі дівки — хитрі шельми!
— А бідолашного пана Вотрена зробили каторжником. Ах, Сільвіє, не можу, не можу цьому повірити. Такий веселун, щомісяця споживав на п'ятнадцять франків «глорії», платив за все готівкою.
— І такий щедрий! — додав Крістоф.
— Тут якась помилка, не інакше, — мовила Сільвія.
— Та ні, він сам признався! — провадила пані Воке. — І подумати тільки, що все це скоїлось у мене, в такому тихому кварталі, де й чужих котів не побачиш. Бігме, я наче уві сні. Ми бачили страту Людовіка Шістнадцятого, бачили падіння імператора, бачили, як він вернувся, як його знову скинули, — все це річ можлива; але в сімейних пансіонах такі катастрофи неприпустимі: без короля можна обійтися, а їсти десь же треба. І коли чесна жінка, та ще й з роду де Конфлан, годує прекрасними смачними обідами, то це вже кінець світу… Авжеж, це кінець світу.
— І подумати тільки, що Мішоно, яка все це наробила, дістане, кажуть, тисячу екю! — вигукнула Сільвія.
— Не згадуй про неї, вона просто мерзотниця, та й годі! — сказала пані Воке. — Крім того, вона перейшла до тієї Бюно. Ця жінка здатна на все; вона, напевне, чинила жахливі злочини, грабувала, вбивала… Це її треба було б послати на каторгу замість того бідолахи…
В цю мить подзвонили Ежен і батько Горіо.
— А-а, ось і мої двоє вірних, — сказала, зітхаючи, вдова.
Двоє «вірних», що вже майже не пам'ятали про нещастя, які звалилися на пансіон, без церемоній заявили господині, що перебираються на Шоссе д'Антен.
— Ах, Сільвіє, — скрикнула пані Воке, — бито мою останню карту! Ви смертельно вразили мене, панове! Ніби в живіт щось ударило. Мов ножем мене штрикнуло! За цей день я на десять років постаріла. Я збожеволію, слово честі! Що ж робити з квасолею? Ну, що ж, раз уже я зостаюся сама, то взавтра ти підеш, Крістофе… Прощайте, панове, на добраніч.
— Що це з нею? — спитав Ежен у Сільвії.
— Бодай йому всячина! Усі пансіонери повтікали через оту катавасію. Це їй забило памороки. Чуєте, здається, вона плаче? Хай порюмсає, від того їй полегшає. Це вперше за всю мою службу вона сльозу пускає.
— На другий день пані Воке, за її ж таки словами, «прийшла до глузду». Хоч вона була сумна, бо втратила всіх своїх пансіонерів і життя її пішло шкереберть, однак розум у неї був ясний; вона показала, що таке справжнє горе, горе, спричинене порушенням матеріальних інтересів, горе людини, яку вибито з життєвої колії. Нема сумніву, що прощальний погляд коханця на колишню оселю своєї милої не сповнений такого смутку, як погляд пані Воке, яким вона оглядала спорожнілу їдальню. Ежен утішав її, кажучи, що Б'яншон, безперечно, переїде на його місце, бо строк практики у лікарні закінчується через кілька днів; що службовець із музею часто висловлював бажання зайняти кімнати пані Кутюр, — отже, мине кілька днів, — і в неї напевно знов будуть пансіонери.
— Хай дійдуть ваші слова до Бога, любий пане! Тільки не буде того: тут оселилося нещастя. Побачите, не мине й десяти днів, як сюди завітає смерть! — сказала вдова, похмуро озираючи їдальню. — Кого то вона вхопить?