Етюди про звичаї

— Не турбуйтеся, — провадив він, — я зумію отримати своє. Мене занадто бояться, щоб обчухрати.

Каторга з її звичаями і жаргоном, з різкими переходами від комічного до жахливого, її страхітлива велич, її безцеремонність і підлота в одну мить постала в словах цього чоловіка, що вже був не людиною, а типом цілого звироднілого племені, народу дикого й розумного, хижого і спритного. В одну мить Коллен став цілою пекельною поемою, в якій відбились усі людські почуття, крім одного — каяття. Погляд його був поглядом грішного ангела, що вічно прагне боротьби. Растіньяк опустив очі, приймаючи його ганебну прихильність як спокуту за свої ниці помисли.

— Хто зрадив мене? — спитав Коллен, грізно оглядаючи присутніх і втупивши погляд у мадмуазель Мішоно. — Це ти, — сказав він, — стара відьмо, ти, пронозо, викликала в мене штучну апоплексію. Мені досить сказати два слова, і через тиждень тобі переріжуть горло. Прощаю тобі, я християнин. А втім, це не ти мене продала. А хто? Ага, ви там робите трус! — вигукнув він, почувши, як поліцаї відчиняють нагорі шафи й викидають з них речі. — Пташки випурхнули з гнізда ще вчора. І нічогісінько ви не винюхаєте. Ось де мої торговельні рахунки! — сказав він, ляснувши себе по лобі. — Тепер я знаю, хто мене продав. Не хто інший, як цей мерзотник Пролаза. Що, хіба ні, дядечку хватайло? — звернувся він до начальника поліції. — Це достоту збігається з тим, що нагорі були наші кредитки. Тепер там нічого не знайдете, мої шпигунчики. А щодо Пролази, то йому буде каюк через два тижні, хоч би його охороняла вся ваша жандармерія. Скільки ви дали оцій Мішонетці? — спитав він у поліцаїв. — Якусь тисячу? Я коштую більше. Ти, гнила Нінон, Помпадур у дранті, цвинтарна Венеро, якби ти мене попередила, я дав би тобі шість тисяч франків. Ах, ти цього не знала, стара торговко людським м'ясом, а то сторгувалася б зі мною. Так, я дав би ці гроші, щоб уникнути подорожі, яка мені не до смаку і пов'язана з витратами, — казав він, поки йому надівали наручники. — Тепер ці молодчики натішаться досхочу, тягаючи мене без кінця по судах, щоб помаринувати. Якби вони мене негайно відправили на каторгу, я скоро знов узявся б до свого діла, незважаючи на всіх ваших круків з набережної д'Орфевр. На каторзі мої друзі зроблять усе, аби тільки допомогти втекти своєму генералові, доброму Дурисмерті. Хіба серед вас є хоч один, хто мав би, як я, понад десять тисяч братів, готових на все заради вас? — спитав він гордовито. — Тут таки є щось добре! — додав він, ударивши себе в груди. — Я ніколи нікого не зрадив. Глянь, відьмо, глянь на них, — звернувся він до старої діви. — Вони дивляться на мене з жахом, а ти викликаєш у них огиду. Катюзі по заслузі! — Він замовк, поглядаючи на пансіонерів. — Ох і дурні ж ви! Невже ніколи не бачили каторжника? Каторжник такого гарту, як Коллен, той, що стоїть перед вами, — не такий підлий, як інші люди; він протестує проти грубих порушень «громадського договору», як каже Жан Жак, учнем якого я маю щастя бути. Я один проти влади з усіма її трибуналами, жандармами, бюджетами, і я їх обдурюю.