У пошуках утраченого часу. Содом і Гоморра

— Зауважте, я не знаю, чи ви займаєтесь якимсь мистецтвом, але це не обов’язково. Дешамбр, який оце помер, грав чудово, технічно просто віртуозно, але він не був людиною особливого штибу, зразу видно було, що він зірок із неба не хапає. Брішо — голе місце. А ось Морель — особливого штибу людина, моя дружина теж, я відчуваю, що й ви...» — «Що ви хочете цим сказати?» — урвав пан де Шарлюс; йому вже свінуло, куди хилить Вердюрен, але його прикро вражало, що той так голосно вигукує щось двозначне. «Ми ж посадили вас ліворуч!» — відповів Вердюрен, але пан де Шарлюс, порозуміло, добродушно й заразом нахабно всміхаючись, відтяв йому: «Годі-бо! Яке це має значення тут» І засміявся своїм смішком, смішком, успадкованим, мабуть, по якійсь баварській чи лотаринзькій бабці, а тій він теж дістався в спадок, цілим і здоровим нівроку, по якійсь своїй прабабусі, отож-бо той смішок, не змінюючись, лунав при маленьких давезних європейських дворах уже кілька сторіч, і його мелодію смакували, як смакують гру на дуже рідкісних старовинних інструментах. Аби повніше змалювати якогось дійовця, треба б долучити до опису фонетичне відтворення мови, а змалювання пана де Шарлюса ризикує залишитися неповним через незмогу передати той смішок, легкий, пурхотливий — так виконання декотрих Бахових опусів ніколи не буває досконалим, бо оркестрові бракує «маленьких труб» з особливим звучанням, яким автор відвів те чи те місце в партитурі. «Але, — пояснив діткнутий Вердюрен, — це було зроблено умисне. Я не надаю жодної ваги титулам, — додав він із погордливою посмішкою, яку я бачив на обличчі багатьох наших знайомих і якою ці люди, на противагу моїй бабусі й матері, боронилися, коли йшлося про те, чого вони не мали, щоб ті, хто це мав, не почували своєї вищости над ними. — Але зрештою, якщо у нас гостить пан де Камбремер, а він — маркіз, а ви — всього-на-всього барон...» — «Перепрошую, — урвав його пан де Шарлюс, зверхньо блимнувши на враженого Вердюрена, — я ще й дук Брабантський, дамуазо Монтаржі, принц Олеронський, Карансійський, Віареджойський і Ліонський. Зрештою, все це пусте. Не побивайтесь, — додав барон, і на його устах при цих останніх словах знов розквітла субтельна усмішка. — Я зразу збагнув, що ви у цих речах не оббутий».