Чорнильне серце

— Ну, тоді переглянь цілий розділ. Цього, либонь, буде досить. А про «взагалі не виходить» я й чути не хочу! — Сорока почухала другу ногу. (Ноги в неї були перев’язані, бинт проглядав крізь темні панчохи.) — Чого так витріщилась? — визвірилась вона. — Може, вичитаєш мені ліки? А може, ти, мала відьмочко, знаєш книжку з рецептом проти старості й смерті?

— Ні, — тихо відказала Меґі.

— Тоді не витріщайся на мене, як дурепа, а дивися в книжку. Приглядайся до кожного слова. Щоб увечері я не чула жодної запинки, жодної обмовочки. Зрозуміла? Цього разу Каприкорн має одержати саме те, чого хоче. І я про це вже подбаю!

Меґі пробігла очима кілька рядків. Вона не розуміла жодного слова з того, що читала: в думках у неї був лише Мо й ота стрілянина вночі. Однак вона вдавала, нібито уважно читає далі, а Мортола не зводила з неї погляду. Нарешті дівчинка підвела голову, згорнула книжку й мовила:

— Усе.

— Так швидко? — Сороко недовірливо втупилася в неї.

Меґі нічого не відповіла. Вона дивилася на Басту. Той стояв, знуджено спершись на Мортолине крісло.

— Я цього ввечері не читатиму, — сказала Меґі. — Уночі ви застрелили мого батька. Мені Баста сказав. Я не читатиму жодного слова.

Сорока обернулася до Басти.

— Що це ти надумав? — сердито запитала вона. — Гадаєш, ця мала краще читатиме, якщо ти розіб’єш її дурне сердечко? Ви ж бо не вцілили! Ану, скажи їй про це, та швидше мені!

Баста опустив очі, мов хлопчисько, якого мати спіймала на шкоді.

— Я їй так і сказав, — пробурмотів він. — 3 Кокереля стрілець нікудишній. Її батька навіть не зачепило.

Меґі з полегкістю заплющила очі. На душі в неї стало тепло й затишно. Усе було добре, а що не було ще добре, те скоро буде. Щасливе відчуття додало їй сміливості.

— Але це ще не все! — промовила вона.

А чого боятися? Вона їм потрібна. Лише вона може вичитати отого Привида, більш ніхто. Крім Мо, звичайно, але Мо вони поки що не схопили. І не схоплять. Повік. Нехай і не сподіваються!

— Що там іще? — Сорока помацала свої туго зав’язані у вузол коси.

Цікаво, який вигляд мала ця жінка колись давно, коли їй було стільки років, скільки тепер Меґі? Чи вже й тоді губи в неї були такі тонесенькі?

— Я читатиму лише після того, як мені дозволять ще раз побачитися з Вогнеруким. Поки він… — Вона не доказала.

— Навіщо?

«Щоб сказати йому, що ми спробуємо його врятувати, — подумала Меґі. — А крім того, я гадаю, що там разом із ним — моя мама». Але вголос вона про це, певна річ, не обмовилась.

— Я хочу сказати йому, що це я винна і дуже шкодую, — промовила натомість вона. — Адже він допоміг нам тоді.

Мортола глузливо скривила губи.

— Ах, як зворушливо! — кинула вона.