Чорнильне серце

— Зачекати, поки стемніє? Ні, чекати я не хочу. Але дівчинці все ж таки краще, мабуть, лишитися тут. — Він перевів погляд на Меґі. — Їй Каприкорн нічого не зробить. Адже тепер вона — його нова Чарівновуста. А потім прийде батько й забере її звідси. — Вогнерукий знову сховав записку до кишені й провів вістрям ножа вздовж ґудзиків на Бастиній сорочці. (Ґудзики, коли їх торкався метал, клацали.) — Іди до сходів, Резо, — сказав він. — Я завершу тут справу, і ми, ніби закохана парочка, з невинним виглядом пройдемося Каприкорновим майданом.

Реза, повагавшись, відчинила двері камери, вийшла з-за ґрат і взяла Меґі за руку. Долоня в неї була холодна й трохи шкарубка, — долоня чужої жінки, зате обличчя було знайоме, хоч на знімку воно мало вигляд молодший і не такий стривожений.

— Резо, ми не можемо взяти її з собою! — Вогнерукий схопив Басту за лікоть і притис спиною до стіни. — Її батько порішить мене, якщо дівчинку там застрелять. А тепер відвернися сама й затули очі Меґі, якщо не хочеш, щоб вона бачила…

Ніж у його руці тремтів. Реза злякано звела на Вогнерукого очі й різко покрутила головою. Але Вогнерукий вдав, ніби вже не дивиться на неї.

— Бий якомога сильніше, бруднорукий! — процідив крізь зуби Баста, притискаючись руками до стіни позад себе. — Убивати — справа не легка. Щоб робити її добре, потрібен досвід.

— Пусте! — Вогнерукий схопив його за куртку й приставив ножа йому до підборіддя, як Баста робив це з Мортимером — тоді, в церкві. — Убити може будь-який дурень. Це діло не хитре — не хитріше, ніж кинути у вогонь книжку, відчинити ногою двері чи налякати дитину.

Меґі затремтіла. Мати ступила була крок до ґрат, та, побачивши скам’яніле обличчя Вогнерукого, спинилася. Потому повернулася, міцно обняла Меґі й притисла голівку дівчинки собі до грудей. Її запах нагадав Меґі про щось давно забуте, вона заплющила очі й спробувала ні про що не думати: ні про Вогнерукого, ні про ножа, ні про сполотніле Бастине обличчя… А потім на якусь страшну мить вона відчула лише одне бажання: побачити Басту на цій кам’яній підлозі мертвим, нерухомим, як викинута лялька, бридка, безглузда річ, яка зажди викликала в неї острах…

Ніж був уже на палець від білої сорочки Басти, аж раптом Вогнерукий стромив руку в його кишеню, вихопив звідти в’язку ключів і відскочив назад.

— Що ж, ти маєш рацію: вбивати я не вмію, — сказав він, задкуючи з камери. — А задля тебе вчитися не варто.

Бастине обличчя розпливлося в зловтішній посмішці, однак Вогнерукий не звернув на це увагу. Він замкнув ґрати, взяв Резу за руку й потяг до сходів.

— Пусти її! — промовив він, бачачи, що вона все ще тримає в обіймах Меґі. — Повір, їй тут нічого не загрожує, а взяти її з собою ми не можемо!