Чорнильне серце

— І що далі? — промовив він, коли Баста ввійшов до камери й наставив на нього ножа. — Сховай цю штуку. Якщо ти вб'єш мене, то зіпсуєш Каприкорнові всю втіху. Навряд чи він тобі це подарує.

Так, Вогнерукий боявся. Меґі відчувала страх у його голосі. Слова злітали йому з вуст швидше, ніж звичайно.

— А хто каже про вбивство? — процідив крізь зуби Баста, причиняючи за собою двері камери.

Вогнерукий відступив аж до кам’яного саркофага.

— А, то ти надумав розмалювати мені обличчя ще трохи? — Він перейшов майже на шепіт. Але тепер у голосі вчувалося щось нове — ненависть, огида, лють. — Тільки не думай, що це буде так просто, як того разу, — стиха промовив він. — Відтоді я навчився кількох корисних речей.

— Та невже? — Баста стояв за якийсь крок від Вогнерукого. — І чого ж ти навчився? Твого друга вогню тут немає, тож він тобі не поможе. Немає навіть твоєї смердючої куниці.

— Я мав на увазі насамперед слова! — Вогнерукий поклав руку на саркофаг. — Хіба я тобі не казав? Феї навчили мене посилати прокляття. Вони знають, що битись я не великий мастак, і пожаліли мене за порізане обличчя. Я тебе проклинаю, Басто! Проклинаю кістьми покійника в оцій домовині! Б’юсь об заклад, тут уже давно лежить не якийсь священик, а хто-небудь із тих, кого ви спровадили на той світ, чи не так?

Баста не відповідав, але його мовчання було промовистіше від будь-яких слів.

— Ну, звісно! Така стара домовина — чудовий сховок! — Вогнерукий провів долонею по потрісканому віку, так ніби теплом руки сподівався повернути покійного до життя. — Його дух не даватиме тобі спокою, Басто! — промовив, мов заклинання. — І на кожному кроці, який ти ступатимеш, він нашіптуватиме тобі на вухо моє ім’я…

Меґі завважила, як Бастина рука потяглася до кролячої лапки.

— Ні, та штука тобі не допоможе! — Вогнерукий усе ще тримав долоню на саркофазі. — Бідолашний Баста! Тебе вже кинуло в жар? Тремтять руки й ноги?

Баста спробував шпирнути його ножем, але Вогнерукий спритно ухилився від удару.

— Дай сюди записку, яку забрав у дівчинки! — закричав йому Баста просто в обличчя.

Але у відповідь Вогнерукий спокійно сховав папірця до кишені штанів.

Меґі стояла, застигнувши ніби лялька. Краєм ока вона помітила, як мати дістала з кишені сукні невеличкого сірого камінчика — не більшого за пташине яйце.

Вогнерукий провів руками по віку саркофага, простяг їх назустріч Басті й запитав:

— Може, вхопитися за тебе? Що буде, якщо торкнутися руками саркофага, в якому лежать останки вбитого? Ну, кажи! Ти ж бо на таких речах розумієшся. — Він знову ступив убік, немов танцівник, що кружляє навколо партнера.

— Якщо доторкнешся до мене, я пообтинаю всі твої смердючі пальці! — прогарчав Баста, густо почервонівши від люті. — Спершу один по одному пальці, а тоді й язика!

Він іще раз замахнувся ножем, розітнувши блискучим лезом повітря, але Вогнерукий знов ухилився. Він усе швидше пританцьовував навколо Басти, нахилявся, відскакував назад, знов наближався і зненацька цим зухвалим танком загнав сам себе в пастку. Позад нього була гола стіна, праворуч — ґрати, а просто на нього сунув Баста.