Слідопит, або Суходільне море

— Куди це так хутко, чарівна Мейбл? — гукнув її М’юр,— І чому ви цураєтеся товариства? Вельмишановний сержант просто сміятиметься з такого зальотника, як я, коли Довідається, що його донька прогулюється щоранку одна, без супроводу; адже йому добре відомо, що в мене є тільки одне бажання в житті — супроводжувати вас від світання до смеркання і бути вашим покірним рабом.

— Містере М’юре, ви, безперечно, таки маєте тут якусь владу,— раптом звернулася, зупинившись, Мейбл,— у кожному разі, капрал, скажімо, зобов’язаний підкоритися офіцерові вашого рангу...

— Цього не знаю... Цього не знаю,— перепинив її М’юр нетерпляче і явно стурбовано, що за інших обставин навряд чи пройшло б повз увагу Мейбл.— Наказ є наказ, дисципліна є дисципліною, а влада — владою. Ваш добрий батечко кревно образився б, якби, не дай боже, почув, ніби я зазіхаю па лаври, які він готується пожати, а наказуючи капралові, я в той самий час наказуватиму й сержантові. Отже, наймудріше буде, коли я, як стороння в цій експедиції особа, триматимуся в тіні. І так воно, власне, з самого початку й було передбачено всіма, починаючи від самого Ланді.

— Я це знаю, і, може, воно так і краще; я б теж не хотіла, аби мій батько на когось нарікав, та все ж ви б могли вплинути на капрала, тим більше, що це йому ж пішло б на користь.

— Це як сказати,— промовив, хитро ухиляючись од відповіді, як це вміють шотландці, М’юр.— Я з більшою певністю міг би пообіцяти якраз протилежне — вплинути не на користь йому. Люди, чарівна Мейбл,— дивні істоти, і чи не найважча річ на світі — спровадити будь-кого з них на праведну дорогу, зате нема нічого легшого, як зіпхнути на хибний шлях. Не забувайте ж цього, люба моя, і хай це вам буде наукою в житті. Але що це ви крутите навколо пальчика, як крутите ви, хай буде дозволено сказати вам, усіма чоловіками?