Вода, павутина
- Автор: Гашич Нада
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-113-6
- Переводчик: Наталья Хороз
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Вода, павутина». Краткое содержание книги:
— Нещастя, знов впісявся! Нещастя якесь!
Міхур його не слухав, хоча він дуже старався спинити потік сечі. Зосередився, стиснув ноги з надією, що тіло його нарешті послухає. Але не послухало. Все, що в ньому було, вилилося, залишки сечі злилися йому в капці, і єдине, що він ще міг зробити, це підняти руки і захистити голову.
Циліка швидко підійшла, легко, як на її роки.
Удари очікував, навіть бажав. Хотів тільки, щоб вони швидше почалися і швидше минули. Як тільки перший удар упав на тім’я, йому стало легше. Ще трошки, і все закінчиться. Припинив плакати.
Другий по потилиці. Ще трошки…
Третій по горбу… Ще трошки…
Четвертий… Втомилася, не болить…
— Скинь все зі себе, Матко Боска, шо я кому зле зробила, же в житті таке во маю. Жеби все зі себе зняв, чув?
Заплакала, наче її саму побили.
Дамір заспокоївся. Перестав плакати. Сечовипускання припинилося. Зачекав, доки Циліка повернеться, закине сухий одяг і зачинить за собою двері. Скинув усе зі себе. Знав цілу процедуру: весь запісяний одяг скрутити в згорток, покласти біля дверей, вдягнутися в чисте і чекати. Спокійно. Згорбленим і тихим. Чекати…
Давно перестав плакати. Все в ньому висохло. Заспокоївся. Циліка виходила з хати, заходила, бурмотіла, відчиняла сусідкам, голосно з ними плакала і стихала, калатала металевим посудом, телефонувала. Нарешті з кухні запахло, стихло, хата заспокоїлася. Мовчанка і спокій запахли корицею. Люті більше ані сліду.
Зайшла до кімнати, поклала чистий одяг на ліжко, бурмочучи, позбирала зім’ятий смердючий одяг, відчинила вікно і врівноважено сказала Даміру:
— Бахур, вберися і накрийся трохи, жеби не перестудитися. Зара буде струдель. Най трохи вистигне.
Вийшла з кімнати. Дамір її послухав, одягнувся, згорнувся на ліжку і накрився ковдрою.
Нічна віконна стулка увібрала холодне повітря, яке прогнало смердюче тепло з кімнатки. Усталився шум головної магістралі. До нього долучилися звуки вечірнього завбачливого зачиняння хвірток на подвір’ях і автоматичного сування гаражних воріт у високих будинках. Даміру здавалося, що двері низьких хатинок обережно переносять звістку про страшне горе, яке спіткало одну з них, і здавалося йому, що гаражні ворота нічого з того не розуміють, що вони навіть не дуже допитливі. Наче повторювали: «Вруум — відчинено, врууум — зачинено, вруум — відчинено, вруум — зачинено…» А ті малі хвіртки, відчинені і зачинені чиєюсь рукою, несамовито волали: «ааа-ааа-ааа-ааа». Так йому здавалося.
Ні про що інше не думав.
Знову відчинилися двері кімнатки, і в них змерзлякувато здригнулася Циліка. У лівій руці тримала тарілку з випічкою, правою увімкнула центральне світло.
— Ми шо, забули вікно затворити? А добре, най ше трохи буде втворене, ліпше перевітриться. Потім легше загріється.
Сіла на стілець біля ліжка і простягнула йому тарілку з рулетом. Дамір узяв запропоноване і чекав.
— Бахур, не гнівайся на мене. Ні за то, же бештаю тебе, ні за то, же тебе деколи… трохи трісну. Я не хтіла ключами. Вони були в руці, і так ся стало, же я ними лупнула.
Короткозоро помружилася на його кулак.
— Видиш, ніц не видно… Ніц. Йно якийсь хрестик. То так само мине. Ніц не буде видно. Навіть того хрестика.
Дамір не їв. Чекав, доки Циліка закінчить.
— Видиш, я смутна.
Почала хлипати, але швидко заспокоїлася.
— Мені сумно. Давид, наше ангелик, перейшов до милого Бога. До ангелів. Милий Бог його до себе взяв, бо він був такою слічною дитиною. Милий Бог собі найліпших бере. А от дзядека і тебе ше не хоче. А ти вже старий. І я постаріла. Не зможу довго про тебе дбати. Від Віліма ніякої користі. Так милий Бог хтів і Матка Боска, жеби ти так довго лишався на тому світі. Треба тебе віддати кудись в притулок. До монахинь. До таких, як ти. Може, тя приймуть. Я такі грошиська на церкву дала, такі грошиська. Мусять тебе прийняти, — взяла шматок рулету з Дамірової тарілки і вкусила.