Нескінченна історія

- Як же так? Адже твоя мама мала тебе, коли ти була маленька. А в твоєї бабці була твоя мама. Себто і в них були діти!

- Ні, мій хороший, - тихо відповів йому лагідний голос Пані Аюоли. У нас усе зовсім не так. Ми не вмираємо і не народжуємося. Ми завжди були і є однією і тією ж Пані Аюолою, і все ж кожна Пані Аюола інакша, не така, як ін­ші. Коли моя мама постаріла, вона засохла, все її листя об­сипалося, як із дерева на зиму, вона заціпеніла, завмерла. І це заціпеніння тривало досить довго. Але одного дня вона знову почала випускати паростки, бруньки і квіти, а тоді нарешті й плоди. Так виникла я, тобто цією новою Аюолою була я. І точнісінько так само було і з моєю бабусею, коли вона привела на світ мою маму. Аюоли можуть мати дити­ну допіру тоді, коли самі зів’януть. Отож ми - власні діти, а тому не можемо бути справжніми матерями. Тому я стра­шенно рада, що ти нарешті прийшов сюди, мій любий хло­пчику...

Бастіян нічого не відповів. Його огорнув солодкий на­півсон, в якому її слова звучали, наче колискова. Він по­чув, як вона підвелася, підійшла до нього і схилилася. Ні- жно погладила його волосся і поцілувала в чоло. Далі від­чув, як вона підняла його і кудись пожила на руках. Він прихилився головою до її плеча, як маленька дитина, все глибше поринаючи в теплу і м’яку темряву сну. Йому зда­лося, що його роздягають і вкладають у м’яке ліжко, на по­стіль, яка пахла свіжо і ніжно. Наостанок він ще почув - уже ніби зовсім здалеку - як чудесний голос заспівав йому колискову:

- Спи, коханий! Гарних снів!

Стільки ж ти всього стерпів!

У дитинство знов ступай!

Спи, коханий, засинай!

Коли Бастіян прокинувся наступного ранку, йому було надзвичайно добре; він почувався таким щасливим, як ні­коли досі. Роззирнувшись навколо, він побачив, що лежить у надзвичайно затишній кімнатці, до того ж у дитячому лі­жечку! Щоправда, це було чималеньке дитяче ліжечко - хоч, може, радше таке, яким би його мала сприймати мале­нька дитинка. На якусь мить це здалося йому надзвичайно смішним, тому що хто-хто, а він же але ніяк не маленька дитинка! Він усе ще володів усім, що йому подарувала Фан­тазія. Навіть Знак Дитинної Царівни усе ще висів у нього на шиї. Та вже наступної миті йому стало геть байдуже, чи смішно він виглядає, чи ні. Крім нього та Пані Аюоли про це все одно ніхто не довідається, а їм було чудово відомо, що все, що тут відбувається, - добре і правильно.

Він встав, помився, одягнувся і вийшов з кімнати. Йо­му довелося зійти дерев’яними сходами до їдальні, яка за цю ніч перетворилася на кухню. Там на нього вже чекала зі сніданком Пані Аюола. Вона також була в пречудовому гу­морі, всі її квітки цвіли, вона співала, сміялася і навіть протанцювала з ним довкола кухонного столу. Після сніда­нку вона послала його надвір, на свіже повітря.