Трудівники моря

Роз'єднати остаточно обидві половини зруйнованого судна, звільнити частину, що збереглася, скинути в морс все, над чим уже запанував вітер, віддати бурі її частину — ось яке завдання стояло перед ним. Воно було не так важке, як небезпечне. Нависла половина корпусу, яку тягли вниз вітер і власна вага, була з'єднана з другою зовсім у небагатьох місцях. Весь корпус скидався на складень, у якому одна напіввідчинена віконниця стукалась об другу. Всього лишень п'ять чи шість з'єднувальних балок, зігнутих і надтріснутих, але ще не попереламуваних, тримали повислу частину. Їх надломи скрипіли і розширювались під кожним подувом

вітру, і сокирі залишалося тільки допомагати вітрові. Неміцність цих зв'язок, полегшуючи перерубування балок, робила його вкрай небезпечним. Все могло зразу звалитися вниз під Жільятовими ногами.

Буря шаленіла. Спочатку вона була тільки страшною, тепер стала жахливою. Судороги моря дійшли й до неба. Досі хмара була незалежною, здавалося, вона чинила, що їй заманеться. Вона всьому давала поштовх, вона доводила до несамовитості хвилі, але сама зберігала якусь похмуру рівновагу. Внизу було оскаженіння, вгорі — гнів. Небо — живе дихання, океан — звичайна піна. Звідси влада вітру. Ураган — то злий геній. Одначе його непокоїло захмеління власною жахливістю, і він став усього тільки вихором. То було засліплення, що породжує тьму. Іноді на бурю находить потьмарення розуму, так, ніби небу щось стукає в голову. Безодня не знає, що чинить. Вона гатить громи навмання. Нема нічого жахливішого. Це моторошні хвилини. Двигтіння рифу досягло крайньої межі. Всяка буря тримається свого таємничого напряму, але в такі хвилини вона його втрачає. Це найгірше, що є в бурі. Саме тоді вітер, як сказав Томас Фуллер, і перетворюється в «буйно божевільного». Саме тоді, під час грози, і відбувається та безперервна витрата електрики, яку Піддінгтои називає «каскадом блискавок». Саме тоді, невідомо з яких причин, і виникає там, де хмара найчорніша, синювате світляне коло, ніби віконне, щоб спостерігати загальне сум'яття; іспанські моряки в давнину називали його «оком бурі», el ojo de tempestad. Це похмуре око і дивилося на Жільята. Зі свого боку Жільят теж дивився на хмару. Тепер він підводив голову. Після кожного удару сокирою він зверхньо піднімався. Він був, — а може, це тільки здавалося, — надто близьким до загибелі, щоб не відчути гордості за себе. А може, він впадав у відчай? Ні. Нестямним нападам несамовитості океану він протиставляв не тільки відвагу, а й обережність. Ходячи по розбитій Дюранді, він ступав ногами тільки по тих місцях, які трималися міцно. Він і ризикував, і остерігався. Він теж дійшов до несамовитості. Його сили подвоїлись. Його п'янила безстрашність, він був у якомусь самозабутті. Удари його сокири звучали, як виклик. Здавалося, що він здобув ясність думки, тобто те, що втратила буря. То був трагічний двобій. З одного боку — невичерпність, з другого — невтомність. Хто кого здолає? Страхітливі хмари малювалися в безмежжі головами горгон; було пущено в хід усе, чим можна залякати; хвилі сипали дощем, а хмари плювалися піною; над морем схилялися духи вітру; спалахували багрянцем блискавки й гасли, і після такої знемоги морок ставав страхітливим. Холодна злива, не перестаючи, хлюпала з усіх боків; довкола все вирувало; густа темрява, здавалось, перевалювалась через краї неба; розтерзані купчасті попелясті хмари, обважнілі градом, кружляли, ніби в нападі сказу; у повітрі гуло, наче в решеті трясли сухий горох; зустрічні електричні іскри, які спостерігав Вольта, перескакували з хмари на хмару, гралися в громовержні ігри; страшними були безконечно довгі перекати грому, блискавиці спалахували поруч з Жільятом. Він, здавалося, дивував безодню. Ступаючи то сюди, то туди з сокирою в руках по хисткій Дюранді, палуба якої дрижала під ним, він рубав, тесав, пробивав, розтинав, блідий у відсвітах блискавки, зі скуйовдженим волоссям, босоногий, у лахмітті, з обличчям, забризканим морською піною, величний у цьому збіговиську громів.