Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

Товариство сіло за стіл, що міг, видимо, розсуватись на скільки завгодно, у довгастій низькій їдальні — точній копії їдалень по гасіендах давніх іспано-каліфорнійських земельних королів. Підлога була з великих брунатних плиток, поділена сволоками стеля і стіни вибілені, а величезний, без жодних прикрас цементовий камін вражав своєю масивністю і простотою. Знадвору в глибокі ніші вікон кивало зелене гілля й квіти, і вся кімната справляла враження чистоти, скромності й прохолоди.

По стінах не надто густо були розвішаиі картини. На почесному місці найзначніша, мексіканський сюжет Зав’єра Мартінеса[104] в меланхолійно-сірих присмеркових барвах — пеон за сохою з кривої деревини, запряженою двома волами, веде смутну борозну переднім планом похмурої безкрайої мексіканської рівнини. Були там і ясніші полотна з давнього мексікансько-каліфориійського життя, і пастель Рімерса — евкаліпт у присмерку, а вдалині осяяний останнім промінням заходу шпиль гори, — і місячний краєвид Пітерса, і одна картина Гріфіна: скошене поле, а за ним руді, напечені літнім сонцем каліфорнійські узгір’я і повні бузкової мли лісисті каньйони.

— Чуєте, — потиху заговорив Теєр через стіл до Нейсміта, поки Дік з Полою та дівчатами перекидались жартами й сміялися, — як ви у тій вашій статті згадуватимете і про Великий Будинок, то я вам дещо підкажу. Я був у їдальні для челяді. Там сідає за стіл душ сорок — це з садівниками, шоферами та двірниками. Чистий готель з пансіоном. Це ж треба, щоб хтось давав йому лад. Отой китаяга, А-Гей, справдешній чаклун. Він тут за розпорядника, чи доморядника, чи як його назвати, і у нього всі коліщата крутяться, мов намащені, що й по чути.

Нейсміт кивнув головою і додав:

— Форест — ось хто тут чаклун! У нього хист добирати людей. Він міг би командувати армією, провадити війну, керувати урядом… чи навіть цирком на три арени.

— Оце вже справді добрий комплімент, — усміхнувся Теєр.

— Поло, — звернувся Дік до дружини. — Я щойно дістав звістку, що завтра вранці приїде Грейм. Скажи А-Геєві, нехай оселить його в дозорній вежі. Там йому не тісно буде; та й, може, він здійснить свою погрозу і попрацює над книжкою.

— Грейм? Грейм… Хто ж це?.. — вголос силкувалася пригадати Пола. — Я його знаю?

— Якось бачила, два роки тому, в Сантьяго, в кав’ярні «Венера». Він обідав з нами.

— А, котрийсь із тих морських офіцерів?

Дік похитав головою.

— Ні, цивільний. Невже не пам’ятаєш? Такий високий, білявий. Ви з ним півгодини розмовляли про музику, поки капітан Джойс товкмачив нам, що Сполучені Штати повинні навести лад у Мексіці панцерним кулаком.