Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
— Коли татко були малі, там можна було знайти багато корисних речей, — сказала Сюзен. — Папір і таке інше. Навіть кілька чорнильних ручок, які писали. Недовго, але писали. Якщо їх добре потрусити. — Вона показала ліворуч від хатини, де лежав велетенський уламок каменя для хідника і кілька іржавих каркасів, що правили колись Древнім за засоби пересування тим дивним безкінним способом. — Колись там були штуки, що нагадували каністри з бензином, тільки набагато більші. Вони були як велетенські срібні бляшанки. І не іржавіли так, як ті, решта. Навіть не знаю, що з ними сталося. Якщо тільки хтось не поцупив їх собі, аби тримати в них воду. Я б на таке не наважилася. Навіть якщо вони не брудні, все одно приносять нещастя.
Сюзен повернула до нього обличчя, і в світлі місяця він поцілував її.
— Ох, Вілле, як це нестерпно для тебе.
— Як це нестерпно для нас обох, — сказав він, і вони подивилися одне на одного довгим і змученим поглядом, одним із тих, на які спроможні лише юні. Нарешті вони звернули погляди в інший бік і, тримаючись за руки, рушили далі.
Сюзен не знала, що її жахає більше: ті декілька башт, що качали нафту, чи ті, недієздатні, які стояли, огорнуті моторошною тишею (а їх були десятки). Знала тільки, що жодна сила на землі не змусила б її ступити за огорожу цієї місцини без супроводу друга. Тут гули насоси, щомиті лунав скрегіт циліндра, наче в темряві когось різали, періодично спалахувала «свічка», пронизуючи повітря подихом вогнедишного дракона, а каркаси башт слали перед ними свої довгі тіні. Сюзен силкувалася вирізнити дві пронизливі ноти — крик дрімлюги, але нічого не чула.
Вони вийшли на широку стежку, що розділяла нафтове поле навпіл (колись вона, напевно, була потрібна для лагодження й обслуговування свердловин). Посередині, в глибокому бетонному жолобі, пролягала сталева труба з поіржавілими стиками, трохи вище рівня землі.
— Що це таке? — спитав Роланд.
— Мабуть, труба, якою нафта текла до тієї будівлі. Не зважай на неї, вона вже багато років стоїть суха.
Він опустився на коліно і провів рукою між бетонним жолобом та іржавим боком труби. Сюзен нервово за ним спостерігала, закусивши губу, щоб не бовкнути зайвого і надто жіночого, на кшталт: а раптом там, у темряві, кусючі павуки? а раптом його рука застрягне? що ж нам тоді робити?
Але підстав хвилюватися не було. В цьому вона переконалася, коли він дістав руку з-під труби. Рука була волога й чорна від нафти.
— Кажеш, багато років суха? — іронічно всміхаючись, спитав він.
Від збентеження вона лише похитала головою.
Вони рушили вздовж труби до того місця, де шлях перекривала іржава брама. Труба проходила під брамою (навіть зараз, у слабкому місячному промінні, Сюзен бачила, що подекуди крізь стародавні з’єднання труби просочується нафта), вони вдвох перелізли через верх. Роланд допомагав Сюзен, і як на її відчуття, то його руки поводилися надто вільно для шляхетної допомоги дівчині. Але кожен дотик викликав у неї бурхливу радість. «Якщо він не зупиниться, моя голова вибухне, мов та свічка», — подумала вона і розсміялася.
— Сюзен?
— Та пусте, Вілле, це просто нерви.
На іншому боці брами вони знову обмінялися тим довгим промовистим поглядом, а потім почали спускатися схилом. Дорогою Сюзен помітила дивну річ: багатьом соснам бракувало нижніх гілок, так, наче їх хтось постинав. У світлі місяця добре було видно свіжі сліди від сокири й живицю, теж свіжу. Вона звернула на це увагу Вілла, і він мовчки кивнув.
Біля підніжжя схилу труба піднімалася над землею і, підтримувана іржавими сталевими опорами, вела до безлюдної будівлі, де раптово обривалася, як людська кінцівка на полі бою. Під цим місцем обриву натекло неглибоке озерце липкої нафти, що вже зашерхла. Сюзен здогадалася, що калюжа тут не перший день, бо побачила трупи птахів. Напевно, цікавість примусила їх спуститися, та потім вони застрягли і мучилися до самої смерті, що застала їх у дивних моторошних позах.
Сюзен так і стояла б, широко розплющивши очі, не ймучи їм віри, якби Вілл не торкнувся її ноги. Він уже присів навпочіпки. Так само присівши, вона простежила за рухом його вказівного пальця. Її подиву та збентеженню не було меж. На землі були сліди. Дуже великі сліди. Тільки одна істота на світі могла їх залишити.
— Воли, — чудуючись, промовила Сюзен.