Чаклун та сфера. Темна вежа IV

Знову в садку.

Закоханим здавалося, що проминуло багато годин. Але насправді з моменту їхнього зустрічі пройшо лише три чверті години. У небі досі сяяв останній місяць літа. Він вже помітно зменшився, але своєї яскравості не втратив.

Сюзен повела його туди, де прив’язала свого коня. Побачивши їх, Пілон закивав головою і тихо заіржав до Роланда. Хлопець помітив, що Сюзен доклала чимало зусиль, аби не видати себе: кожну пряжку на кінській збруї було загорнуто в тканину, навіть шпори обтягнені повстю.

Він повернувся обличчям до Сюзен.

Хто пам’ятає солодкий біль тих юних років? Наше перше справжнє кохання пам’ятається нам не чіткіше за ілюзії, що навідували нас під час марення. Тієї ночі під убутним місяцем Роланд Дескейн і Сюзен Дельгадо палали від спраглого бажання бути разом. Вони навпомацки трималися за доброчесність і вмирали від почуттів, що несли їм глибини відчаю.

Усе це дістало своє відображення в простих рухах. Вони ступили крок назустріч одне одному, потім відступили назад, розпачливо поглянули одне одному у вічі, знову виступили вперед і зупинилися. І тепер їй згадалася жахлива річ: він сказав, що зробить для неї все, але не ділитиме з іншим чоловіком. Вона не хотіла (а радше, не могла) порушити обіцянку, яку дала мерові Торіну, і Роланд не хотів (чи не міг) порушити її замість неї. Та найгірше було в іншому: хай яким сильним був вітер ка, честь і обов’язок виявилися сильнішими.

— Що ти тепер робитимеш? — зашерхлими губами спитала вона.

— Не знаю. Мені треба подумати, поговорити з друзями. Тітка тебе насварить, коли повернешся додому? Допитуватиметься, де ти була і що робила?

— Ти дбаєш про мене, Віллі, чи передусім про себе й свої плани?

Він не відповів, тільки глянув на неї. І Сюзен опустила очі додолу.

— Пробач, це було жорстоко. Ні, вона мене не чіпатиме. Я часто катаюся верхи вночі, хоча так далеко від дому ніколи не заїжджала.

— Вона не знатиме, як далеко ти їздила?

— Ні. Цими днями ми старанно уникаємо одна одної. Це все одно що два порохові склади в одному будинку. — Вона простягнула руки. Рукавички тепер висіли в неї на поясі, і руки були холодними. — Це добром не скінчиться, — пошепки сказала вона.

— Не кажи так, Сюзен.

— Я мушу це казати. Але, хай там що, знай: я кохаю тебе, Роланде.

Він пригорнув її до себе і поцілував. А коли відпустив, вона притулилася губами до його вуха і прошепотіла:

— Якщо ти кохаєш мене, то кохай. Зроби так, щоб я порушила обіцянку.