Чаклун та сфера. Темна вежа IV
- Автор: Кинг Стивен Эдвин
- Серия: Dark Tower #4
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб "Клуб Сімейного Дозвілля"
- ISBN: 978-966-14-0159-3
- Переводчик: Олена Любенко
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Чаклун та сфера. Темна вежа IV». Краткое содержание книги:
— Еге ж. Вони вийшли звідти, — він показав туди, де обривалася труба. — А попрямували… — не підводячись, він розвернувся на підошвах чобіт і показав у бік схилу, де починався ліс. Тепер вона, дочка коняра, вже й сама бачила те, що мала побачити від самого початку. Хтось спробував так-сяк замести сліди і вирівняти землю там, де волочили чи котили щось важке. З часом безлад на землі трохи згладився, але сліди досі було чітко видно. Вона навіть здогадувалася, що волочили воли. Та й її супутник, мабуть, теж мав щодо цього свою думку.
Там, де закінчувалася труба, сліди розходилися двома дугами. Сюзен і так званий Вілл Деаборн пішли вздовж правої дуги. Сюзен не здивувалася, коли побачила, що серед волячих слідів видно борозни. Неглибокі (літо було сухим, і земля затверділа, мов бетон), але все-таки борозни. Те, що їх досі було видно, означало, що воли тягли щось малопідйомне. Ну авжеж, а нащо ж тоді знадобилися воли?
— Дивись, — сказав Вілл, коли вони підійшли до краю лісу, що починався біля підніжжя схилу. Зрештою вона побачила те, на що він їй указував, але для цього довелося стати навколішки й спертися об землю руками. Який гострий був у нього зір! Надприродно гострий. То були сліди чобіт. Не надто свіжі, проте набагато свіжіші, ніж сліди волів і борозни від коліс.
— Тут був чоловік у плащі з каптуром, — сказав Роланд, показуючи на свіжу пару відбитків. — Рейнолдз.
— Вілле, ти не можеш цього знати!
Спершу він здивувався, а потім засміявся.
— Авжеж, можу. Він ходить, трохи вивертаючи ногу всередину. Ліву ногу. Ось, дивись, — він провів кінчиком пальця у повітрі над слідами і знову розсміявся — надто вже здивовано Сюзен на нього дивилася. — Це не алхімія, Сюзен, дочко Патрика, а лише вміння читати по слідах.
— Чому ти, такий молодий, стільки всього знаєш? — спитала вона. — Хто ти, Вілле?
Він випростався і опустив погляд, щоб зазирнути їй у вічі. Втім, вона була досить висока як для дівчини і низько опускати погляд не довелося.
— Мене звуть не Вілл, а Роланд. І відтепер моє життя в твоїх руках. Звісно, я не проти цього, але цим я можу наразити на небезпеку і твоє життя. Нехай це буде твоєю таємницею за сімома замками.
— Роланд, — проговорила вона зачудовано, наче смакувала його ім’я.
— Еге ж. А яке тобі більше до вподоби?
— Справжнє, — ні на мить не завагалася Сюзен. — Воно таке шляхетне.
Він заусміхався від полегкості, й цей усміх знову зробив його дуже юним.
Ставши навшпиньки, вона притулилася губами до його губ. Квапливий поцілунок стуленими губами розквітнув, мов квітка: став відкритим, повільним і вологим. Язиком він торкнувся її нижньої губи і спершу несміливо, а потім упевненіше потягнувся ним до її язика. Він поклав руки їй на спину, а звідти ковзнув до її грудей. Торкнувся їх теж полохливо, потім провів долонями по нижніх півкулях до сосків. І застогнав, тихо, наче зітхнув, не відриваючись від неї ні на мить. Притис її ближче до себе й заходився вкривати її шию цілунками. Тієї ж миті вона відчула під пряжкою його пояса камінно-тверду міць, теплу і довгу, яка відгукувалася на плавильний жар, що його відчувала в тому самому місці Сюзен. Ці два місця були призначені одне для одного, як вона для нього, а він — для неї. Перемогло ка, те ка, що мов вихор, і вона охоче здасться на його милість, забуде про честь і обіцянки.
Щойно вона розтулила рота, щоб сказати йому про це, як її огорнуло дивне, однак настирне відчуття: за ними спостерігають. І вона ніяк не могла позбутися цього дивного відчуття, ба навіть знала, хто стежить. Вона відійшла на крок від Роланда, невпевнено ступаючи на підборах у напівпомітні сліди волів.
— Пішла звідси, старе стерво, — пробурмотіла Сюзен. — Якщо ти шпигуєш за нами, хоч я й не знаю, як тобі це вдається, забирайся геть!
На пагорбі Коос Рея сахнулася від кристала, випльовуючи прокльони. Її голос був такий низький і хрипкий, що тієї миті вона стала схожа на власну змію. Крізь кристал не проходив звук, тож вона не знала, що сказала Сюзен. Але здогадалася, що дівчина її відчула. Тієї ж миті кристал згас, наостанок спалахнувши яскраво-рожевим світлом, і жодні чаклунські паси Реї вже не могли повернути йому світіння.
— Що ж, хай буде так, — здалася відьма. Вона згадала, як ця жалюгідна святенниця (а з хлопцем вона була не така вже й святенниця, ге?) стояла, загіпнотизована, в неї на ґанку, згадала, що наказала дівчині робити після того, як та втратить цноту, і до Реї повернувся добрий гумор. Вона навіть криво заусміхалася. Якщо вона віддасть свою цукерочку цьому зайді, а не Гартові Торіну, лорду-меру Меджису, кумедія буде ще веселіша. Чи ж не так?