Твори у 12 томах. Том 06
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #6
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 06». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До шостого тому ввійшли роман «Мартін Іден» (Нью-Йорк, 1909), п’єса «Крадіжка» (Нью-Йорк, 1910) і статті: «Риси літературного розвитку» (опублікована в жовтні 1900 р. у журналі «Букмен»), «Про себе» (вміщена в англійському виданні збірки оповідань «Храм гордощів», без року), «Революція» та «Що означає для мене життя» (обидві із збірки статей «Революція», 1910).
Рут знесилено схилила голову йому на плече, а тілом її знову перебігло нервове тремтіння. Мартін з хвилину чекав відповідь, а тоді провадив далі:
— А тепер ви хочете відродити наше кохання, хочете, щоб ми побралися. Вам мене треба. Ну, а якби на мої книжки не звернуто уваги, — я б однаково лишився тим, ким е. І ви тоді не прийшли б до мене. Це всі ті чортові книжки…
— Не кажіть так, — перебила його Рут.
Її зауваження вразило Мартіна. Він прикро засміявся.
— Отож-бо! — сказав він. — У найкритичніший момент, коли на карті чи не все ваше щастя, ви так само, як і раніш, боїтесь життя і навіть гострішого слова.
Рут збагнула, що її зауваження було справді наївне, але все ж, на її думку, Мартін був несправедливий до неї, і вона почулася ображеною.
Вони довго сиділи мовчки. Вона поринула в розпучливі думки, а він замислився над своїм розвіяним коханням. Тепер Мартін розумів, що Рут він ніколи насправді не кохав. Він кохав не її, а ідеальну неземну істоту, що створила його уява, яскравий, світлий дух, що він його оспівував у любовних поезіях. Справжню міщанську Рут з усіма її міщанськими хибами й безнадійним баластом міщанської психології — цієї Рут він ніколи не кохав.
Раптом вона заговорила:
— Багато з того, що ви сказали, правда. Я справді боялася життя. Моє кохання було не досить сильне. Але тепер я навчилася кохати сильніше. Я кохаю вас за те, ким ви є, ким ви були раніше, кохаю навіть за те, як ви стали самим собою. Я кохаю вас за те, що ви не схожі на людей мого класу, за ваші погляди, яких я не розумію, але навчуся розуміти, я таки певна. Я віддам усе життя, щоб зрозуміти їх. Дарма що ви курите й лаєтесь, я й за ці звички кохатиму вас, бо це теж якась частка вас самих. Я ще багато чого можу навчитися. За ці ось десять хвилин я вже чимало навчилася. Вже те, що я зважилась прийти сюди, доводить, що я дечого навчилася. О Мартіне!..
Вона заридала й пригорнулась до нього всім тілом.
За весь вечір він уперше ласкаво обняв її. Вона відчула це й засяяла зі щастя.
— Занадто пізно, — сказав він і пригадав слова Лізі. — Я хворий… Ні, не тілом! Хвора моя душа, мій мозок. Все для мене втратило цінність. Усе мені байдуже. Якби це сталося кілька місяців тому! А тепер уже запізно.
— Ні, ще не пізно! — вигукнула вона. — Самі переконаєтесь. Я доведу вам. Я доведу, що моє кохання виросло, що воно мені дорожче за мій клас і за все в світі. Я зречуся всього, що шанує буржуазія. Я вже не боюся життя! Я кину батька й матір, і хай мої друзі паплюжать моє ім’я. Я згодна лишитися з тобою назавжди хоч бий зразу, згодна на вільне кохання, коли хочеш, і буду горда й щаслива. Якщо я раніш зрадила кохання, то тепер в ім’я кохання я зраджу все, що змусило мене колись його зректися.
Вона стояла перед Мартіном, і очі їй палали.
— Я чекаю, Мартіне, — прошепотіла вона. — Я твоя. Глянь на мене.
Як це чудово, подумав він, дивлячись на неї. Вона спокутувала всі свої провини, стала справжньою жінкою, зірвала з себе залізні пута міщанських умовностей. Все це чудово, велично, сміливо! Але що це з ним? Її вчинок ані не зворушив, ані не збентежив його. Він визнавав, що все цс чудово й велично, та й тільки. Замість пожежі пристрасті це викликало лише холодне схвалення. Його серце не відгукнулось, і в крові не зайнялося бажання. І знов спали йому на думку слова Лізі.
— Я хворий, дуже хворий, — сказав він, безнадійно махнувши рукою. — Досі я й сам не знав, що хворий так тяжко. Щось умерло в мені. Я ніколи не боявся життя, тож і гадки не мав, що колись ним пересичуся. А от життя так мене переповнило, що в мені не лишилось ніяких бажань. Я навіть вас не бажаю! Бачите, який я хворий!
Він відкинув назад голову й заплющив очі. І як дитина, побачивши крізь сльози гру сонячного світла, забуває своє горе, так і Мартін забув і за свою хворобу, і за присутність Рут, і за все довкола, захоплений спогляданням несподіваного видива — цілої стіни зеленого листя, пронизаного гарячим сонячним промінням. Але яскрава барва тої зелені не приносила полегкості. Сонце було занадто сліпуче. Аж боляче було дивитися, однак він усе дивився, і сам не знав чому.
Він опам’ятався, почувши торгання дверної ручки.
— Як мені вийти звідси? — жалібно спитала Рут. — Я боюся.
— Вибачте мені! — скрикнув Мартін, схоплюючись на ноги. — Бачите, я наче сам не свій. Я забув, що ви тут.—
Він підніс руку до чола. — Зі мною щось не гаразд. Я проведу вас додому. Ми вийдемо чорним ходом, і ніхто нас не помітить. Тільки вуаль опустіть.
Рут міцно вчепилася за його руку, поки вони йшли напівтемними коридорами та вузькими сходами.