Твори у 12 томах. Том 06
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #6
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 06». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До шостого тому ввійшли роман «Мартін Іден» (Нью-Йорк, 1909), п’єса «Крадіжка» (Нью-Йорк, 1910) і статті: «Риси літературного розвитку» (опублікована в жовтні 1900 р. у журналі «Букмен»), «Про себе» (вміщена в англійському виданні збірки оповідань «Храм гордощів», без року), «Революція» та «Що означає для мене життя» (обидві із збірки статей «Революція», 1910).
Проте журнали часом забавляли Мартіна. Кожне заявляло на нього свої права. «Ворренів місячник» оповіщав своїх передплатників, що він завжди відкриває нових письменників і що він перший познайомив публіку з Мартіном Іденом. «Біла миша», «Північний огляд» і «Мекінтошів місячник» приписували цю честь собі, як раптом обізвався «Глобус» і врочисто витяг на світло денне свій архів, де спочивали понівечені «Пісні моря». Журнал «Юність і зрілість», щасливо уникнувши кредиторів, знов ожив і зараз же виступив з претензією на першість, але, на жаль, про це ніхто не довідався, крім фермерських дітей. «Трансконтинентальний місячник» переконливо доводив, що Мартін Іден — його знахідка, а «Шершень», спираючись на «Пері й перли», палко йому заперечував. Несміливий голос видавництва «Сінглетрі, Дарнлі і спілка» загубився серед цього рейваху. Щоправда, воно й не мало власного органу, звідки б кричалося голосніше.
Всі газети підраховували Мартінові гонорари. Блискучі пропозиції, зроблені йому декотрими журналами, якимсь чином набули громадського розголосу, і Мартінові почали складати дружні візити представники Оклендського духівництва, а професійні прохачі достоту засипали його листами. Найгірше, однак, дошкуляли жінки. Фотографії Мартіна друкувалися повсюди, і спеціальні кореспонденти добре заробляли на його «бронзовому обличчі, глибоких шрамах, могутніх плечах, ясних, спокійних очах і запалих щоках аскета». Особливо подобались Мартінові ці аскетичні щоки, і він з усміхом пригадував свою бурхливу юність. Тепер він часто помічав, як то одна, то інша жінка пильно дивиться на нього, немов оцінюючи його й спиняючи на ньому свій вибір. Він сміявся про себе. Згадував застереження Брісенденове і знову сміявся. Ні, жінки його не погублять, він певен. З цим уже покінчено.
Одного вечора, коли він проводив Лізі до вечірньої школи, вона помітила погляд, що кинула на нього гарно вдягнена вродлива жінка, — як видно, з буржуазії. Погляд був занадто довгий і промовистий. Лізі зрозуміла, що він значить, і гнівно випросталась. Мартін здогадався, в чому справа, і сказав їй, що звик до таких поглядів і байдужий до них.
— Цього не може бути! — відповіла вона, блиснувши очима. — Значить, ти просто хворий, от що!
— Та ні, я здоровий, як ніколи. Навіть на п’ять фунтів поважчав.
— Я не про тіло кажу, а про голову. Там у тебе в мозку не гаразд. Навіть я, і то бачу.
Мартін замислено йшов поруч дівчини.
— Я не знаю, що віддала б, аби тільки в тебе це швидше пройшло, — палко вигукнула вона. — Ти не можеш бути байдужий до жінок, коли вони на тебе так дивляться. Це неприродно. Якби ти був якийсь тюхтій, то інша річ. А ти ж не такий. Я б, їй-бо, була рада, коли б яка справжня жінка розворушила тебе.
Провівши Лізі, Мартін повернувся до себе в готель.
У своєму покої він сів у крісло й сидів нерухомо, втупившись перед себе. Він не дрімав, але й ні про що не думав. У голові в нього було порожньо, і лише коли-не-коли непрохані образи, тут-таки набираючи обрисів і барв, пропливали йому перед очима. Він бачив ці образи, але якось напівсвідомо, наче вві сні. Проте він не спав. Раз навіть стрепенувся і глянув на годинника. Була саме восьма година. Робити йому було нічого, а спати так рано не хотілося. І знову він поринув у порожнечу, а перед очима знову попливли видіння. Невиразні це були видіння — у со якесь нескінченне листя та кущі, пронизані гарячим сонячним промінням.
Стук у двері пробудив його з забуття. Він не спав і одразу ж подумав, що це принесли телеграму чи листа або чисту білизну з пральні. Тут він згадав про Джо — де він тепер? — і сказав:
— Прошу!
Він усе ще думав про Джо і не глянув на двері. Вони тихенько причинилися, — він це чув. Далі запанувала тиша. Він забув про стук і знов задивився в одну точку, як нараз почув жіноче ридання. Було воно конвульсійне, стримане й глухе. Він ураз це завважив, коли обернувся. Мартін схопився на ноги.
— Рут! — вигукнув він розгублено й здивовано.
Лице в неї було бліде й напружене. Вона стояла на порозі, однією рукою трималася за двері, а другу притиснула до серця. Потім жалібно простягла їх до Мартіна й пішла йому назустріч. Проводячи її до крісла, він відчув, які холодні в неї пальці. Тоді присунув ще одне крісло й сів на поруччі. Від збентеження він не міг нічого сказати. Все те, що в’язало його з Рут, було давно скінчене й поховане. Він відчував себе так само, як коли б на місці «Метрополю» виросла пральня з «Гарячих джерел» і йому б веліли випрати тижневу купу білизни. Він кілька разів поривався щось сказати й усе не змагався на слово.