Твори у 12 томах. Том 06

Коли Джо, нарешті, пішов, Мартін полегшено зітхнув.

Йому стало важко з людьми. Він докладав страшенних зусиль, щоб поводитися з ними ввічливо. Вони його стомлювали, а всякі розмови дратували. Люди його неприємно бентежили, і, ледве привітавшись до них, він уже шукав приводу їх збутися.

Він довго ще не читав пошти. Сидів у кріслі, нічого не роблячи, і в голові його снували якісь уривки думок, короткі проблиски поринулого в дрімоту розуму.

Нарешті він випростався й почав переглядати кореспонденцію. Було там з десяток листів, до просили автографа; далі йшли послання від професійних прохачів та всіляких диваків: один винайшов вічний двигун, другий доводив, що земна поверхня — це внутрішня частина порожньої кулі, третій просив фінансової допомоги, щоб купити південну частину півострова в Каліфорнії і організувати там комуністичну колонію. Чимало листів було від жінок, які хотіли з ним познайомитись, і один такий лист навіть розсмішив Мартіна, бо до конверта було вкладено квитанцію про оплачене місце на церковній лапі, що мало доводити побожність і добропорядність адресантки.

Видавці й редактори також докладали до щоденної купи листів — одні вимолювали в нього книжки, другі — рукописи, його бідні, зневажені рукописи, що для їх розсилання поштою він мусив колись заносити до заставника останню одежину. Було тут кілька несподіваних чеків з Англії за передрук його творів та аванси за переклади. Його англійський агент повідомляв, що відступлено права перекладу трьох його книжок німецькою мовою і що вийшло друком шведське видання, за яке йому, щоправда, нічого не належалося, бо Швеція не підписала Бернської конвенції. Було також суто формальне прохання на переклад з Росії, яка теж не брала участі в конвенції.

Потім Мартін перейшов до купи газетних вирізок, що надсилало йому бюро, і читав там про себе та про те, якого розголосу набрали його твори. Увесь свій доробок він кинув публіці одним величним жестом, і цим, очевидно, пояснювалася його неймовірна слава. Він захопив читачів так само як і Кіплінг, котрий, бувши тоді близький до смерті, раптом зацікавив юрбу аж до того, що вона просто шалено накинулась на ного книжки. Мартін пригадав, як та сама всесвітня юрба, що читала й вихваляла Кіплінга, не розуміючи в ньому ані слова, через кілька місяців напалася на нього й змішала з болотом. Мартін посміхнувся. Певно, і його через кілька місяців чекає така сама доля. Але він обдурить цю юрбу. Він буде тоді далеко, в південних морях, житиме в очеретяній хатині, торгуватиме перлами й копрою, вутлим човном перестрибуватиме через рифи, ловитиме акул та боніт і полюватиме на диких кіз у горах над долиною Тайога.

Подумавши про це, він відчув усю розпачливість свого становища. Він ясно зрозумів, що зійшов у Долину Тіней. Все життя, що було в цім, приблякало, слабло й хилилося до смерті. Тепер він так багато спав і хотів ще спати без краю. А колись він ненавидів сон: сон-бо крав у нього коштовні хвилини життя. Чотири години сну щодоби обкрадали його на чотири години життя. Як він кляв тоді сон! А тепер він життя кляне. Життя стало йому немиле; якесь прикре на смак і гірке. Оце небезпека для нього. Життя, що не прагне жити, сходить до свого кінця. Десь на дні душі Мартіна ворухнувся інстинкт самозбереження, і він зрозумів: треба швидше їхати. Охлянув кімнату і жахнувся від думки, що треба пакуватись. А може, краще лишити це насамкінець? Тим часом же він піде й купить усе на дорогу.