Твори у 12 томах. Том 06
- Автор: Лондон Джек
- Серия: Твори у 12 томах #6
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Твори у 12 томах. Том 06». Краткое содержание книги:
Розміщено твори за датою їх друкування. Оповідання подаємо за збірками, в тому порядку, що прийнятий у перших виданнях цих збірок.
До шостого тому ввійшли роман «Мартін Іден» (Нью-Йорк, 1909), п’єса «Крадіжка» (Нью-Йорк, 1910) і статті: «Риси літературного розвитку» (опублікована в жовтні 1900 р. у журналі «Букмен»), «Про себе» (вміщена в англійському виданні збірки оповідань «Храм гордощів», без року), «Революція» та «Що означає для мене життя» (обидві із збірки статей «Революція», 1910).
Мартін тільки посміхнувся. Йому було дивно, чого це комусь може закортіти одруження. Цього він ніяк не міг зрозуміти.
Уже стоячи на палубі «Маріпози», він побачив Лізі Конолі, що ховалася серед натовпу на пристані. «Візьми її з собою, — стрілила йому думка. — Так легко зробити добре діло. А вона буде безміру щаслива». На хвилину він відчув спокусу, але одразу ж і вжахнувся. Його втомлена душа зняла протест. Він відійшов від борту й пробурмотів; «Ні, чоловіче, ти хворий, занадто хворий».
Він сховався в каюту і сидів там, поки пароплав не вийшов у відкрите море. В їдальняній залі йому дали почесне місце праворуч од капітана, і невдовзі він перекопався, що на судні його мають за поважну персону. Але ніколи ще жодна знаменитість так не розчаровувала публіки. Цілий день він лежав у шезлонгу на палубі, дрімотно заплющивши очі, а ввечері рано вкладався спати.
На третій день, поочунювавши від морської хвороби, пасажири повиходили із своїх кают, і що ближче Мартін їм придивлявся, то більшу відчував відразу. А втім, він розумів, що упереджений до них. Він визнавав, що це люди симпатичні й добрі, але, як і всі буржуа, психічно обмежені й духовно вбогі. Від розмов старших, де світилася вся порожнеча їхнього поверхового розуму, його нудило, а бурхливі веселощі й невгамовна енергія молодших прикро його разила. Вони й хвильки не могли перебути спокійно: грали в якісь Ари, прогулювались, підбігали до борту й голосними криками вітали дельфінів та летючих риб.
Мартін багато спав. Після сніданку він лягав у шезлонг з журналом, якого ніколи не міг переглянути до кінця. Друковані сторінки стомлювали його. Він дивувався, як це люди без кінця знаходять про що писати, і, дивуючись, западав у дрімоту. Коли гонг кликав до столу, він дратувався, що його розбуджено. Прокидатися було так неприємно.
Якось він спробував скинути з себе цю летаргію і пішов на бак до матросів. Але, здавалося, і плем’я матросів змінилося від тієї пори, як він сам був один із них. У нього не знайшлося нічого спільного з цими тваринними й тупими істотами. Він був у розпачі. Нагорі самим Мартіном Іденом ніхто не цікавився, а вернутися вниз, до людей свого класу, які колись прагнули його товариства, він уже не міг. Просто вони йому були вже ні до чого. З ними йому було так само важко, як і з тими тупаками та галасливою молоддю першого класу.
Життя було для нього мукою, як яскраве світло для людини з хворими очима. Воно вигравало довкола нього і над ним різким сліпучим блиском, і йому було боляче, нестерпно боляче.
Мартін ніколи не їхав на пароплаві у першому класі.
Давніше він завжди був на баку з матросами, стояв на вахті або впрівав у чорній глибині кочегарки. У ті далекі дні, вилізши залізною драбиною із задушної жароти, він часто бачив пасажирів у легких білих вбраннях, вони не мали ніякої роботи, і тільки розважалися під розпростертим тентом, що боронив їх від сонця й вітру, а запобіглива обслуга силкувалася виконувати найменші їхні бажання й примхи. І йому здавалося, що світ, у якому ці люди живуть, то чистий рай. А тепер сам опинившись в осередді цього світу, найповажніший пасажир на судні, що сидить за столом праворуч від капітана, він оглядається назад, до бака та кочегарки, і марно шукає там свого втраченого раю. Нового раю він не знайшов, а старого вже не віднайти.
Мартін намагався розворушитися і знайти щось таке, що б його зацікавило. Якось заглянув до боцманського кубрика і за хвилину вже хотів звідти втікати. Тоді розбалакався з помічником механіка, освіченим чоловіком, який одразу ж заходився агітувати його за соціалізм і тицьнув йому в руку цілий оберемок листівок та брошур. Мартін слухав, як той викладає основи рабської моральності і мляво розважав про свою власну ніцшеанську філософію. Кінець кінцем, чого вона варта? Він згадав одне з безглуздих тверджень Ніцше, в якому цей шаленець висловив сумнів щодо існування істини. Але хто зна? Може, Ніцше й мав рацію. Може, й справді істини немає ні в чому, і навіть у самій істині. Але його мозок швидко втомився, він волів повернутися до шезлонга й подрімати.