Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

РОЗДІЛ VIII

Рівно за п’ять хвилин після Полиного відходу, розглянувши всі чотири телеграми, Дік вийшов і сів у машину, а з ним Теєр — айдахський купець на баранів — і Пейсміт, кореспондент «Скотарської газети». Вордмеч, завідувач вівчарень, приєднався до них уже біля обор, де було зібрано для огляду кілька тисяч молодих баранців-шропширів.

Їх показувано Теєрові майже без слів, і він був видимо розчарований тим — йому здавалося, що купівля десяти вагонів такої дорогої худоби справа досить значна, аби погомоніти про неї.

— Вони самі за себе промовляють, — заспокоїв його Дік і вже відвернувся, щоб викласти Нейсмітові якісь відомості для майбутньої статті про шропширських овець у Каліфорнії та північно-західних штатах.

— Я б вам не радив морочитися з вибором, — сказав він Теєрові ще за десять хвилин. — Вони тут усі один в одного. Ви можете цілий тиждень вибирати свої десять вагонів, і вони будуть однаково не кращі, ніж набрані вряд.

Форестова певність, що баранів буде куплено, і спантеличила Теєра, і, разом з переконанням, що такого добірного товару він ще зроду не бачив, підштовхнула збільшити замовлення з десяти до двадцяти вагонів. Уже в більярдній Великого Будинку, натираючи крейдою кия, щоб докінчити перервану партію, він сказав Нейсмітові:

— Це я вперше у Фореста. їй-бо, він справжній чарівник. Я досі закуповував овець на Сході, але ці шропшири мені сподобались. Ви завважили, що я подвоїв замовлення, еге? Мої айдахські покупці їх з руками відірвуть. Мені, власне, прямо замовлено тільки шість вагонів і, може, ще два докупити на власний розсуд; але як кожен мій клієнт, побачивши цих баранів, не схоче подвоїти замовлення, а по решту не збіжиться ціла юрма, то я нічого не тямлю у вівцях. Оце товар! Як вони не підіб’ють угору все айдахське вівчарство… то Форест не скотар, а я не купець.

Коли загримів гонг, скликаючи до їдальні обідати — в той здоровезний бронзовий гонг, вивезений з Кореї, дзвонили, тільки маючи певність, що Пола вже не спить, — Дік вийшов на велике подвір’я, до гуртка молоді біля водограю з золотими рибками. Там Берт Вейнрайт намагався виловити з води підсачкою одну надзвичайно гарну, мов квітка, велику і яскраву рибину з напрочуд пишним хвостом та плавцями — Пола вирішила пересадити її на розвід до окремого басейна у своєму таємному дворику. Сама Пола, її сестри Лут і Ернестіна та Вейнрайтова сестра Ріта на всі лади підказували й командували, що та як йому робити.

У веселій метушні, під регіт і вереск рибину таки спіймано; її пересадили в цебрик і віддали садівникові-італійцеві, що чекав осторонь.

— Ну, а ви чим можете похвалитися? — вгледівши Діка, зачепила його Ернестіна.

— Нічим, — невесело відмовив він. — Ранчо стає пусткою. Завтра триста розкішних бичків-річняків відпливають до Південної Америки, а Теєр — той, що вечеряв з нами вчора, — забирає двадцять вагонів баранів. Це не я маю хвалитись, а Чілі та Айдахо, з чим я їх і поздоровляю.

— А ти саджай більше жолудів, — засміялась Пола, обіймаючи сестер за плечі, й усі три усміхнено втупились у нього, дожидаючи нової неодмінної витівки.