Етюди про звичаї
- Автор: де Бальзак Оноре
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: "Фоліо"
- ISBN: 966-03-3705-1
- Переводчик: Ірина Сидоренко
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Етюди про звичаї». Краткое содержание книги:
Читачі мають щасливу нагоду ознайомитись з найвідомішими творами геніального французького письменника XIX ст., який був не тільки тонким психологом, незрівняним побутоописувачем, але й одним з найоригінальніших мислителів своєї доби.
— Ви помиляєтесь, — відповів він, — Коллен — найнебезпечніша сорбонна, яка будь-коли існувала серед злодіїв. Оце й усе. Негідники це знають, він їхній прапор, їхня підтримка, — одне слово, їхній Бонапарт. Вони всі люблять його. Цей молодець ніколи не залишить своєї макітри на Гревській площі.
Мадмуазель Мішоно не зрозуміла його, і Гондюро пояснив їй слова, запозичені з жаргону каторжників. «Сорбонна» і «макітра» — два сильних вирази з мови злочинців, які перші відчули потребу розглядати людську голову в двох аспектах. «Сорбонна» — це голова живої людини, її порадник, її думка. «Макітра» — зневажлива назва відтятої голови, що не варта ламаного гроша.
— Коллен водить нас за ніс, — сказав він. — Коли ми маємо справу з людиною твердою, як загартована англійська сталь, то можемо вбити її при найменшій спробі вчинити опір під час арешту. Ми й розраховуємо на сутичку, щоб убити Коллена завтра вранці. Таким чином можна уникнути процесу, витрат на охорону злочинця та його харчування і звільнити суспільство від негідника. Судова процедура, виклик свідків, оплата їх, витрати на виконання вироку, все, що потрібно, щоб поквитатися законним шляхом хоч би з ким із цієї погані, коштує значно дорожче за тисячю екю, яку ви одержите від нас. Буде заощаджено і час. Всадивши багнета в черево Дурисмерті, ми зможемо запобігти сотні злочинів і вберегти від спокуси ще півсотні негідників, які відтепер боятимуться виправної поліції. Ось що зветься добре організована поліція. Як кажуть справжні філантропи, діяти отак — значить запобігати злочинності.
— І служити батьківщині, — докинув Пуаре.
— Так, так, — відповів начальник поліції, — ви сьогодні говорите розумні речі. Звісно, ми служимо батьківщині. Треба сказати, що світ дуже несправедливий до нас. Ми робимо суспільству великі послуги, але про них ніхто не знає. Тому обов'язок розумної людини бути над забобонами, а християнинові треба миритися з тим злом, яке можливе і в доброму ділі, коли його роблять не так, як то заведено. Бачте, Париж — це Париж. Це слово пояснює моє життя. Завтра я буду зі своїми людьми на чатах у Королівському саду. Маю честь кланятись, мадмуазель. Пошліть Крістофа на вулицю Бюффона, до пана Гондюро, в той дім, де ви мене бачили. На все добре, пане. Якщо вас коли-небудь обікрадуть, зверніться до мене, і вам усе повернуть. Я до ваших послуг.
— І є ж такі дурні, — сказав Пуаре, звертаючись до мадмуазель Мішоно, — що просто навісніють, почувши слово «поліція». Цей пан дуже люб'язний, а те, чого він од нас хоче, — суща дрібничка.
Наступному дневі судилося стати одним з найнезвичайніших в історії «Дому Воке». Досі найзначнішою подією в мирному житті пансіону була поява самозваної графині де л'Амберменіль, що промайнула, як метеор. Однак усе минуле зблідло перед перипетіями цього великого дня, що довго потому не сходив з вуст пані Воке. Горіо та Ежен де Растіньяк проспали аж до одинадцятої години. Сама вдова, повернувшись опівночі з театру Гете, ніжилась у ліжку до пів на одинадцяту. Крістоф, допивши вино, яким частував Вотрен, теж заспав, і звичайний розпорядок у пансіоні був порушений. Пуаре і мадмуазель Мішоно не скаржились на те, що сніданок спізнився. Щодо Вікторини і пані Кутюр, то вони спали допізна. Вотрен пішов з дому о восьмій годині й вернувся саме тоді, як було подано сніданок. Тому ніхто не обурювався, коли тільки о чверть на дванадцяту Сільвія з Крістофом почали стукати в усі двері, запрошуючи до столу. Поки Сільвії та служника не було в їдальні, мадмуазель Мішоно, зійшовши вниз перша, підмішала зілля у срібний Вотренів кухлик з вершками до кави, які грілись у гарячій воді разом із вершками для інших пансіонерів. Стара діва розраховувала на цей звичай пансіону, щоб здійснити свій намір. Сім пансіонерів зібралися в їдальні не одразу. Коли Ежен, потягаючись, спускався сходами останнім, посланець передав йому листа від пані де Нусінген. Вона писала:
«Щодо вас, друже мій, я не відчуваю ні фальшивого самолюбства, ні гніву. Я чекала вас до другої години ночі. Чекати того, кого любиш! Хто зазнав цієї муки, той не завдасть її нікому. Бачу, що ви кохаєте вперше. Що ж трапилось? Я в тривозі. Якби не боялася зрадити таємницю мого серця, то пішла б довідатись, що сталося з вами — добре чи лихе. Але якби я вийшла чи виїхала з дому в цей час, хіба б не погубила себе? Я відчула, яка гірка жіноча доля. Заспокойте мене, поясніть, чому ви не прийшли після того, що переказав вам мій батько. Я буду гніватись, але прощу вас. Чи не захворіли ви? Чому ви живете так далеко? Благаю — хоч одне слово! До скорого побачення, правда ж? Якщо вам ніколи, досить одного слова. Напишіть: «Лечу!» — або: «Хворий». А втім, якби ви захворіли, то батько сказав би мені. Що ж сталося?»