Історія без міфів. Бесіди з історії української державності
- Автор: Иванченко Раиса Петровна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-516-204-7
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності». Краткое содержание книги:
Посібник розрахований на широке коло читачів — учнів, студентів, учителів, усіх, хто цікавиться проблемами становлення й еволюції державницької історії упродовж майже півторатисячолітнього періоду нашого минулого.
А в цей час у Бресті відбувалися переговори країн четвірного блоку з російським більшовицьким урядом. Ще в грудні 1917 р. туди прибула й делегація Української Народної Республіки. Відправляючи її туди, Голова Центральної Ради Грушевський дав завдання молодим дипломатам будь–що домагатись включення до складу України територій, заселених споконвіку українським населення Східної Галичини, Буковини, Холмщини, Закарпаття. Але Австро–Угорщина та Німеччина не йшли на це, затягували переговори. Глава делегації більшовицької Росії Троцький наполягав на тому, щоб ці держави не визнавали делегації УНР. Після проголошення радянської влади у Харкові Троцький викликав до Бреста прорадянську делегацію від харківського уряду. Тож ні Австрія, ні Німеччина не відгукувались на заяви делегації УНР щодо більшовицької агресії. Давала знати себе історична прірва, яка відділяла недавню колоніальну провінцію під назвою Україна від її самостійницького державницького існування. Європа знала як державу тільки Росію і з нею тільки й рахувалася.
А наступ більшовицьких військ відшматовував від уряду УНР все нові й нові території.
З 22 по 25 січня Центральна Рада проводила безперервні засідання. Стояло питання про саме існування Української держави. Тут і з’ясувалось, що Центральна Рада, проголосивши свого часу федеративний зв’язок України з Росією в Третьому універсалі, накинула сама на себе зашморг безвиході. Бо коли б Австрія чи Німеччина і згодилися допомогти УНР у боротьбі проти наступу російських військ, то вони виявилися б знов у стані війни з Росією, оскільки автономність України передбачала входження її до складу Росії. Через те австро–німецька дипломатія на нові звертання українських дипломатів про допомогу УНР в боротьбі проти більшовицької агресії поставила вимогу про те, що вони можуть надати поміч Україні лише тоді, коли це буде незалежна в юридичному розумінні держава. У Центральній Раді бурхливо обговорювалося питання про незалежність.
Нарешті 22 січня 1918 р. Центральна Рада приймає історичний Четвертий універсал. Він розпочинається дуже поетично й урочисто: “Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна республіка”.
Але тут же зумовлювалось, що цю волю мають утвердити ще Українські Установчі збори, саме вони мають вирішити питання і про федеративний зв’язок України з Росією. Отож і в цьому універсалі українські політичні лідери не змогли позбутися старого стереотипу політичного мислення, виробленого й утверджуваного століттями прив’язаності українців до російського державницького колеса.
Центральна Рада в останні дні січня 1918 року продовжувала нескінченні засідання і гарячково виробляла закони, які мали б підняти український народ на боротьбу за свою державу.
31 січня був оголошений справді радикальний закон про землю. Намагаючись нейтралізувати більшовицьку агітацію, яка ґрунтувалась на гаслах передачі всієї землі селянам, Центральна Рада оголосила, що вона передає землю тим, хто її обробляє.
Але це вже було невчасно. Нова спроба діячів уряду УНР знайти з більшовиками компроміс закінчилася провалом — ті не йшли на переговори, їхні війська захоплювали все нові й нові населені пункти.
Гуркіт гармат з–за Дніпра сповіщав про їхнє наближення до столиці України. На заводі “Арсенал”, де працювали переважно російські робітники, більшовики підняли повстання, скувавши військові загони, які мала Центральна Рада. Повстання розпочалось у ніч з 15 на 16 січня. Ним безпосередньо керував київський міський комітет РСДРП(б), який спорядив до Харкова свого представника Д. Іткінда для узгодження дій з наступаючими військами. Для допомоги в організації цього повстання з Харкова був посланий член Центрального виконавчого комітету О. Горвіц. Він безпосередньо очолив повстання на “Арсеналі”.
Київ обороняли загони селян з вільного козацтва на чолі з М. Руденком, два курені гайдамацького коша в 300 осіб під командою С. Петлюри та сотня Січових стрільців сотника Р. Сушка, сформованих із військовополонених галичан, що були в складі австрійських військ і потрапили в полон під час Першої світової війни.
Населення ж Києва було дезорієнтоване більшовицькими агітаторами і мовчало. Адже більшовики уміло навчали й використовували своїх агітаторів, не шкодували на це коштів, бо в ті роки і справді слово стало зброєю в прямому розумінні. У ті дні у Києві було чимало загонів уже звільнених українською владою військовополонених з чехів (до 50 тис.), румунів, бельгійців, поляків. Але всі вони оголосили нейтралітет. Не помічали українців, що борсалися в тенетах унікальної за змістом демагогічної війни.