Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
— Ну, добре, це — українці, а ми?
— А ви що, поляки?
— Ніби так, якби це сказати, ми змінили метрики…
У деяких місцевостях польські ксьондзи приходять в українські парафії. Так було у селі Лази.
Війтам гмін Дуньковиці й Радимно наказано збирати серед населення підписи і прохання про запровадження у селах польських шкіл, священиків і Спілки селянської самодопомоги.
Щоб здобути довіру українського населення, адміністративна влада окремих місцевостей намагалася зберігати нейтральність під час виселення і вину за цю акцію покладала на військо. Тепер влада прагне того, щоб рештки українського населення бачили в адміністрації свого опікуна і захисника. Намагаються завоювати прихильність людей видачею польських документів, а в деяких випадках МО чи ВОП захищає селян від грабунків, допомагає знайти у польських селах пограбоване в українців під час виселення майно і віддає його власникам. При нагоді обов'язково обливають нас брудом, підкреслюючи нашу недієздатність: «Нехай прийдуть ті з лісу і це зроблять!» МО і ВОП створюють у селах мережу донощиків, стараються вербувати наших колишніх симпатиків або таких, хто щось знає про наш рух. У Хотинці ВОП завербував до співпраці господаря, у якого розмішувався технічний іурток та інші дівчата з нашого руху, які доносами хотіли змити свої старі антибільшовицькі гріхи.
По.льська влада всюди, де тільки може, старається вдарити по нас, відірвати від нас населення. У Сеняві спеціальна комісія оголосила, що виплатить допомогу жертвам нападу різноманітних банд. Люди рушили як по свячену воду, бо за підпис діставали сто чи двісті злотих. Як виявилося пізніше, польські більшовики збирали за мізерну оплату підписи селян, зазначаючи, що потерпіли від «українських банд» чи внаслідок боїв Війська Польського з «бандерівцями». (…)
Спеціальне повідомлення
28.03.47 польське радіо з Варшави передало спеціальне повідомлення про те, що 27 березня ц.р. загинув, потрапивши у засідку, організовану УПА у Саноцькому, генерал Кароль Сверчевський — віце-міністр національної оборони, заступник Жимерського. Життя цього опришка у генеральському мундирі було наповнене розбоєм. Під час війни в Іспанії воював на боці іспанських комуністів у так званій Бригаді Домбровщаків (комуністичний підрозділ, сформований з поляків). Після поразки червоних в Іспанії він перебрався до Москви. Під час німецько-більшовицької війни дослужився у Сталіна до рангу генерала, і з його волі став на чолі II Польської Армії. Тепер вибрався, як кажуть, на інспекцію цих бандитських військ, які послано для боротьби з УПА. Він був старим сталінським посіпакою — колись належав до комуністичної партії, а тепер до ППР (та сама агентура, тільки під іншою вивіскою). Тіло вбитого перевезли літаком до Варшави і влаштували «бальшой пахаронний парад», у якому брали участь: Берут, Жимерський, Гомулка, Циранкевич, представники іспанського комуністичного уряду і ціла зграя сталінських блюдолизів, так званий «генералітет» і «дипломатичний корпус». За видовищем з цікавістю спостерігали також представники інших держав. Промов на похороні й грому на нашу адресу, звичайно ж, не бракувало. Якийсь сталінський лизоблюд «розпатякався», промовляючи до мікрофона: «Усе польське суспільство болісно переживає втрату дорогого генерала, тільки маргінальні елементи втішаються тим, що цього разу їх виручили українські фашисти».
Напевно, не один поляк чи іспанець (а може, й інші) будуть вдячні тому невідомому українському повстанцю, чия куля вкоротила життя цього міжнародного вбивці. Він пролив чимало людської крові в Іспанії, Польщі й, нарешті, на українських землях, поки дочекався заслуженої кари. (…)
Archiwum Państwowe Rzeszów, zespół WUSW. — Sygn. 162. — K. 195–196,205-206.
ТРАГЕДІЯ СЕЛА ТЕРКА
Вежховіни, Завадка Мороховська, Павлокома — це назви лише кількох місцевостей, які стали символом мартирологи українського населення у Польщі після II світової війни. (…) Нині важко встановити навіть такі основні факти, як дата пацифікації села, кількість вбитих людей, їхні прізвища. (…) Тим більше, що там, де живуть свідки цих трагедій, політичні реалії не заохочували до збирання, а тим більше публікації інформації про злочини щодо українського населення. Прикладом спізнення і занедбання може бути Завадка Мороховська, чиї мешканці були вбиті солдатами 34-го полку піхоти Війська Польського. Донині єдиним джерелом інформації про трагедію цього села є брошура «Новітні варвари», видана у 1946 році підпільною друкарнею ОУН імені Дмитра Сурмача, пізніше неодноразово передрукована.