Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Скажена баба, їй-богу! — ніяково всміхаючись, промовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку і сів рядом. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.
— Підеш завтра на ярмарок? — помовчавши трохи, спитав Ілько.
— Небезпремінно. А ти? — підвів голову Андрій.
— Та хто його зна…
— Гайда вдвох!
— Чого?
— Поможеш мені.
— Та у тебе ж Остап є.
— Та ну його к бісу — самого Остапа: він або спить, або п’є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?
— Та хто його зна… їй-богу… — зам’явся Ілько.
— «Та хто його зна!» А шо ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й «робота» ж яка: підійшов до того, кого покажу, розпитавсь, назвавсь родичем і пішов із ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка… Га? А ще розумний хлопець!
— Та я розумію, чого ж, — образившись трохи, промовив Ілько, — що ж тут не розуміть? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму, побачив, узяв — та й герехт!.. Або як що — в морду, в ухо…
— А потім побачили, взяли — і в тюрму. Так?
— Ну!..
— От то-то ж бо і є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем — і йди в пивну, і не одвічаєш!
— Та воно так, — згодився Ілько, — коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?
— Ну, як-таки не повірить! Мурло дурне зрадіє…
— Ну, да, зрадіє… А як його з їм балакать?
— Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…
— Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить жида — палив; чи розбить кого — бив. А се, приставляться… Не можу!
— Скажи, що не хочеш, — усміхнувся Андрій.
— Ну, от ще!
Змовкли.
— Чого то вчора до тебе батько твій приходив? — трохи згодом промовив Андрій.
— Та звісно, чого! — засміявся Ілько. — Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.
— Ну?
— Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і усі багачі.
— А він?
— «Так вони, — каже, — не грабують». — «І я, — кажу, — не грабую». — «Брешеш, — каже, — ти, — каже, — тим і живеш!» — «Ба ні, — кажу, — як на те пішло, то вони саме й грабують, бо деруть і зі слабого і бідного, а я з бідного не деру…»
— Бо чортма того драть! — хитро підморгнувши, усміхнувся Андрій.
— Ну, да! — зареготався Ілько. — На чорта мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?..
— Хоча бідного все-таки жаль…
— Та ну да, жаль! — підхопив Ілько і подивився пильно на Андрія. — Звісно, бідний — що? Зараз заплаче…
— Ну, а батько ж що?
— Та що? «За се, — каже, — на тім світі з тебе будуть шкуру драть». — «Еге! — кажу. — До того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?»
— А він що?
— Плюнув та й пішов додому.
— Ну, да, — почав Андрій, — то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б’ють. А ти ще й б’єш.
— Ну, що там! Ударю раз, два…
— Ого! Добре раз, два, — засміявся Андрій, — а як тому ковбасникові щелепи звернув?
— А чого ліз? — зареготався Ілько. — Я йому…
— Бач, якби ти робив так, як я, — перебив Андрій, — не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш…
— Ну да, — муркнув Ілько.
— А то ти і змалечку усе б’єшся. І тобі достається. Пам’ятаєш, як раз тебе трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б, мабуть.
— То коло Хаїмовського?
— Еге ж.
— Ну, так їх же було з тридцятеро, а я сам. Та то все одно, а вбили б.
— А вбили б, гаспиди! — зареготавсь Ілько. — Якби не підскочив ти, убили б!
— А як хлопцями ще були, — підхопив Андрій, — то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся… Та і в школі…
— А як на ставу? Жиденята? Та і в школі… А як зі школи з тобою тікали, пам’ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур’ян. А знаєш, тоді якось веселіше було! — оживився Ілько. — Бувало, пам’ятаєш, цілий день на річці… товариші…
— Хм!.. — гірко усміхнувся Андрій. — То правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема… Ех!..
— Та чудний ти, їй-богу, Андрію! — винувато глянув Ілько. — Хіба ж я не хочу?