Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
— Та хай бачить. Хіба се первина, чи що, що ти у мене? — знехотя підвівся Ілько. — Куди ж тебе заховать? — повів він очима навкруги. — Нема де… Хіба в хаті?
— Ні, в хаті побачить… Та й правда, — хіба первина? Не треба! — махнула рукою Мотря і, щось надумавши, побігла до воріт. — Ще нема! — вернувшись, промовила вона. — А буде, зараз буде! О, то сатана! Хитра тварюка!.. А що він тобі говорить про мене?
— Нічого не говорить.
— Як «нічого»! Щось же та говорить?
— Нічого, мовчить усе.
— О! Потаєний, чорт! Куди тобі!! Плохий ти проти його… Він зараз прийде. Все одно дізнався б, що я тут. Ну, та нехай бачить! Дитину вб’є? Хай убиває… Клопіт!.. Менше мороки!..
— Та за віщо ж він сьогодня бив тебе? — позіхнув Ілько, знов сідаючи на призьбі.
— За що? — перепитала Мотря, пильно дивлячись на його. Сказать?.. За те, що була у тебе вчора, за те, що задивляюсь на тебе, за те, що цілую і його, і тебе! За те, що од його біжу до тебе!
Ілько всміхнувся.
— Правда, гидка я? Як сама послідня?.. От то! Нехай!..
— Та чого він з тобою не одружиться? — поважно промовив Ілько.
— Бо я не хочу!
— І до мене б тоді не ходила б, і не бив би. Чи ходила б? Га?
— Ну, то вже дулю з’їв би! — гордо блиснула очима Мотря. — То вже чорта пухлого!
— Хіба?.. Хм… а мені здається, що ходила б.
— Ну, то побачили б! — кинула вона.
— А якби Андрія піймали й засадили в тюрму?
— То до тебе, думаєш, побігла б?.. А хіба не бігаю? Ха-ха-ха! Слухай, ти заховай мене, їй-богу, він уб’є мене… Заховай, голубе, заховай! Він зараз прийде… — і оглядаючись навкруги, Мотря нервово потягнула Ілька за руку з призьби.
— Та не вб’є, одчепись!.. Заступлюсь.
— Хто? Ти? — пустивши його руку, зареготала Мотря. — Проти Андрія? Ой Господи!
— Тобто не подужаю? — всміхаючись, потягся Ілько і, вирівнявши могутній, рівний, високий стан, глянув на себе згори. — Не подужаю? Я?
— Та… подужаєш. Та що з того? Він тебе одними словами… Та ні! Ти й руки не смітимеш піднять на його. Він тільки подивиться на тебе, то ти й присядеш.
— Я? — знов задоволено всміхаючись, повів Ілько очима від чобіт до грудей. — Я присяду? Хіба буду нижче від його? А подивись!
Ілько провів рукою по темних шовкових вусах, підняв гарну свою голову, трохи прищурив чорні, оксамитні очі, виставив вперед високі, дужі груди і всміхнувся. Мотря знехотя подивилась, зараз же одвернулась і буркнула:
— Та тільки й того, що гарний і здоровий!
— А мало хіба?
— Та… — і недоговорила.
— А мало хіба? Га? — нахиляючись до неї і стиха обнімаючи, прошепотів Ілько.
— Одчепись, побачать… — безсило одпихаючи, задивляючись у темні, глибокі очі його, ледве вимовила вона.
— Правда ж, доволі? Правда, не мало? — пригортаючи і щільніше притуляючись, ледве чутно говорив він.
— Доволі? — скинула вона очима на його. — Доволі? Ой ні, ні!..
— А що ж тобі?
— Що?.. Що?.. А хто його зна… Ой, не тули так, побачать.
— Який чорт! Тепер й собаки на вулиці нема. А то ходім у хату… Га?
— Ні, ні, не треба. Так краще… Ти тепер такий хороший… Стій, я подивлюсь… Знаєш, як я дивлюсь на тебе, мені якось робиться… якось… ну, як би тобі сказать… весело. Прямо якось весело, як я дивлюсь на тебе!..
Ілько мовчав і почував, як молоде, гнучке її тіло тремтіло під його рукою, що лежала на стані, як тепло сього тіла переходило на його; як із кожним обіймом, з кожним поглядом в її очі, що любувалися з його, серце його все більш завмирало і стукало до болю в грудях…
— Підожди, я тобі розправлю вуса… стій… от так… Ой, не тули так, — і так душно. Ну тебе, я раз у раз тільки розпаскуджусь коло тебе… Нема того, щоб тихо та любо посидіть… Он який вже! Пусти! Хоч і гарний, а пусти… Чуєш?.. Ну, що ж мовчиш? Пусти!
І, важко дихаючи, розчервонівшись, схопилась вона і стала коло Ілька, що похмурився і дививсь кудись на вулицю. «Чортова дівка, — подумалось йому, — поки не дивишся на неї — липне; сам почнеш липнуть — одлипа».
— Та й чудні ви, баби! — усміхаючись, вимовив він.
— Чого так? — трохи здивувавшись, спитала Мотря.
— Та того: поки з вами, як із собакою, поти й хороші, став запанібрата, — собакою зробишся…
— Хм… А ти женись, то раз у раз хороші будуть, — тихо кинула Мотря і вдумливо подивилась на його.
Ілько нічого не відповів, тільки подивився на неї й одвернувся.
— А справді, слухай, одружився б ти зо мною? — якось жваво запитала вона і зараз же, поспішаючись, додала: — Тільки не думай, що я справді хочу, — я тільки питаю.