Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Пройшла ж хмара, виглянуло сонце, — Ілько розлігся на широкій призьбі і знов почув його на собі, знов почув лінощі і байдужість.
— Драстуй, Ільку! — вмить почув він коло себе. Ілько здригнувся, розплющив очі й підвівся.
— Тю! злякала, — промовив він знов лягаючи й закидаючи руки за голову. — Мотря… думав, хто такий… Драстуй!
— Не пізнав? — підхопила Мотря, якось нервово й швидко зриваючи з голови хустку і пригладжуючи тремтячою рукою чорне, як сажа, волосся, що висмикувалось на всі боки. — Давно бачились! Як у горосі, так і досі!
— Аж здригнувся, — позіхаючи, промовив Ілько.
— Так злякала? Ха-ха-ха! Хіба й злодії уміють лякаться? От то!
Ілько здивовано подивився на неї.
— Чого дивишся? Не пізнав, може, ще й досі? Я — Мотря! Мотря, Мотря! Твоя полюбовниця… Ха-ха-ха! Чудно, правда?.. Ну й душно!.. Та чого дивишся? Не бачив? Може, поцілуєш? Ха-ха-ха! А Андрій за се мене ще буде бить… Він мене тільки що знов бив… Диви, о… синяк вже набіг… А ти поцілуй! Ти ж теж полюбовник, ха-ха-ха! Один б’є, а другий цілує. Ось він зараз прийде сюди, а я на злість йому прибігла до тебе… Ти, може, думаєш, що я тебе люблю? Пхі? Я його люблю, а тебе — ні!..
— Слухай, — підвівшись, поважно промовив Ілько, — ти, їй-богу, здуріла.
— Ха-ха-ха-ха!!.
— Може, випила?
— Авжеж, випила! А то ж як! Полюбовники п’ють, а полюбовниці то й не можна?! Ха-ха-ха! Дурний ти!.. Ну, й душно! Чи й тобі душно?.. Та! я й забула, що ти, як кавун, на сонці…
Мотря махнула на себе хусткою, сіла на призьбі і задумалась. Ілько, пильно слідкуючи за нею, проти волі задивився на красу її, що тепер іще якось виразніше виявлялась на сірому тлі стіни, — на ту красу, що не б’є в вічі, що на перший погляд ледве примітна, а тільки в неї вдивившися, можна впиться й очима, й серцем, всею істотою. То була краса, що виховується тільки на Україні, але не така, як малюють деякі з наших письменників. Не було в неї ні «губок, як пуп’янок, червоних, як добре намисто», ні «підборіддя, як горішок», ні «щок, як повная рожа», і сама вона не «вилискувалась, як маківка на городі». Чорна, без лиску, товста коса; невисокий, трохи випнутий лоб; ніс тонкий, рівний, з живими ніздрями; свіжі, наче дитячі губи, що якось мило загинались на кінцях; легка смага на матових, наче мармурових щоках і великі, надзвичайно великі, з довгими віями, темно-сірі очі, з яких, здавалось, дивлячись, наче лилося якесь тихе, м’яке, ласкаве світло, — то була й уся краса сієї дівчини.
— Та-а-к… — протягнув Ілько, не зводячи з неї очей і прислухаючись, як у грудях у його щось то захолоне, то зомліє з одного погляду в її очі, в той глибокий, чаруючий погляд.
— Га? — мов прокинулась Мотря. — Що ти кажеш?
— Нічого… Чого ти така? Та й гарна ж, їй-богу! — перебив себе Ілько.
— Хіба гарна? — підхопила Мотря. — Дуже? Га? Ти б, правда, не вдарив би, пожалів? Ха-ха-ха! Та куди тобі! Ще б я тебе набила, якби схотіла. Ти тільки жидів і вмієш бить. А здоровий!..
— Ану, дай, зацідю, — побачиш, чи вмію!
— Ну да, «дай»! А крикни на тебе — то й сховаєш хвоста… Хіба ти посмієш? От Андрій… о! о! ось!.. — розстібнувши кохточку, не соромлячись, наче поспішаючи куди, показала вона чотири круглі синяки. — Се так ухопив рукою!
— Ого! — засміявся Ілько. — Ану, підожди… та стій, я подивлюсь.
— Ет! одчепись! — одіпхнула вона його руку й закрилась.
— Та за віщо ж то? — роблено позіхнув Ілько. — Може, й йому руку одпихала? За се стоїть!
— Стоїть? — піднялась Мотря і трохи одкинулась високим тонким станом назад. — Стоїть, говориш?
— Та чого ж? Аби й від мене була у тебе дитина, то я бив би, якби одпихала. Не задавайся!
— Не задавайся? — дивлячись пильно на його, перепитала Мотря.
— Атож! Зв’язалась й мовчи!
— Мовчи?
— А мовчи, бо й не те ще буде!
— Буде?
— Тю! Та ти здуріла!.. Та чого так дивишся на мене? Не бачила?
Мотря всміхнулась, накинула хустку на голову і, роздивляючись на Ілька, промовила:
— Бачила… пхі! такого добра!.. Дивлюсь на тебе, що ти такий дурний і… гарний. Ха-ха-ха!
— А хіба поганий? Гидче й за Андрія б то!
— За Андрія? О ні, ні!.. Е, якби Андрій такий, як ти! Якби Андрієві сі кучері, сі брови, очі, одно слово, якби він був твоєї краси! А все-таки люблю Андрія. Не віриш?.. Усміхаєшся?
— Ні, чого ж, на здоров’я…
— Ану вас к чорту! Ти, краще, знаєш що? — зразу змінила вона тон. — Заховай мене де-небудь, їй-богу! А то зараз прийде сюди й побачить… Заховай, Ільку!..