Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва
- Автор: Довженко Александр Петрович, Забужко Оксана Стефановна
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Факт
- ISBN: 978-966-359-221-3
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Українська мала проза XX століття: Антологія. Упорядник Віра Агеєва». Краткое содержание книги:
Наша мала проза розкрила психологію перечулених, мімозно вразливих нових жінок епохи декадансу — і неймовірно трагічний досвід галицьких переселенців у Новий світ, високий ідеалізм митців-модерністів, котрі поставили творчість вище за всі цінності, — і розчарування безґрунтовних революційних романтиків, які захотіли взяти на себе місію вдосконалення Божого творіння. У другій половині століття кращі українські майстри зосереджувалися на героях-марґіналах, що не могли співіснувати з радянською дійсністю. Покоління 1991 року скрупульозно аналізувало стан людини, котра переживає крах узвичаєних цінностей і мусить адаптуватися до цілком нового часопростору. Маємо цілий ряд блискучих імен, різні стильові моделі, різні індивідуальні манери письма, пов’язаних як з модерністськими, так і з визивно авангардними орієнтаціями й традиціями.
* * *
Антологія «Українська мала проза XX століття»… якраз і бачиться такою… спробою канонотворення на теренах нашого красного письменства.
Газета «Нація і держава», 10 червня 2008 року
Полемізував він і з Ф. Достоєвським, вважаючи, що герої, які сповідують принцип «чесності з собою», можуть бути альтернативою роздвоєних Раскольникових (див. романи В. Винниченка «Чесність з собою», «Заповіти батьків», «Божки»). Загалом, пошуки в царині «нової моралі», — це магістраль Винниченкової романістики і драматургії 1900—1910-х рр. При цьому сила і слабкість нерідко мінялися місцями. Ця ж закономірність виявилася і в творчості письменника 1920—1940-х рр., тільки тепер йому не давала спокою власна теорія «конкордизму», яку В. Винниченко вважав універсальним ученням. Його пізня романістика перейнята «конкордистськими» ідеями, які сучасникам видавалися утопічними, хоча в тому, що Винниченко писав про стосунки людини з природою, про її (людини) гармонію з самою собою, зрештою — про взаємодію двох ворогуючих політичних систем, було не так і мало реалізму.
Винниченко-політик і досі викликає досаду в тих, хто задумується над печальною історією Української Народної Республіки. Проте навіть найзапекліші його критики визнають за ним великий літературний талант. Додам тільки, що це визнання забезпечене, може, не стільки романами й п’єсами Володимира Винниченка, скільки його новелістикою: як художник слова в ній він був найбільш природний.
© Володимир Панченко, літературознавець, професор
Національного університету «Києво-Могилянська академія» (Київ)
Краса і сила
Тихо-тихо в Сонгороді. Тихо в йому, як і дощик січе день і ніч, як і сніг тріщить під ногою, тихо й тоді, як соловейко заливається піснею-коханням по садах, по гаях, по зелених дібровах. А надто тихо в літній, робочий день. Тихо на вулицях із плетеними тинами, тихо на головній вулиці з неодмінною поліцією, управою і будинком про арештантів, тихо коло крамниць на базарі, скрізь тихо. Вийдеш на головну вулицю, що гін на троє тягнеться з одного кінця міста до другого, дивишся праворуч — тихо, пусто й нікого нема; глянеш ліворуч — тин, дереза і нікого нема; куди не глянеш — тихо, пусто, тільки вітер тихенько шелестить та грається листям. Деколи пройде закутаний в сірий балахон урядник із лошам позаду, зжене горобців, що купалися в м’якому, гарячому поросі на шляху, проплентається жид на біді, пробіжить який-небудь Сірко з реп’яхами в хвості, скакаючи на трьох ногах і ховаючи голову по затінках, виткне голову з рову свиня, важко зітхне, хрюкне і знов заховається; і знову все стихне, знову засне; тільки налякані горобці позлітають із тинів на гарячий порох та вітрець тихенько шепочеться з листями.
Край міста на горі, на самому вигоні, стоїть маленька, старенька хатинка. Біля неї на подвір’ї все пошарпане, поруйноване, — клуня обідрана, хлівець без покрівлі похилився, тин ледве держиться, і сама вона теж похилилась, покривилась, облупилась й якось сумно дивиться маленькими віконцями на город. Спитайте кого хочете в Сонгороді, чия то хата, і кожний вам скаже, що то хата Ілька Чубатого, хоч і молодого, але першого злодія на цілий Сонгород — злодія, якого сам батько одцурався, а добрі люди десятою вулицею обминають, з яким мають діло тільки його приятелі, такі ж, як і він, злодії: Андрій Голуб, Марко Чумарченко, дочка Марка, Мотря, декілька голодрабців і весь той люд, що не має в душі Бога й не боїться ні тучі, ні грому. Кожний вам каже, що Ілько вже сидів у губернії в тюрмі, що мало, як два рази на тиждень сидить він на етапі, що сход збирається його вислати на «поселення», та Ілько на се не вважає: уночі грабує-палить, а вдень або спить, або гуляє.
Сонце стоїть на півдні. Тихо на вулиці. Далеко видніється ціле місто, таке невеличке, що скоріше б можна назвать його великим селом. Широко розляглося воно солом’яними покрівлями, зеленими садками, далекими лугами. Тільки посередині в’ється стежка з залізних покрівель — то крамниці та казенні будинки.
Схилився Ілько на тин і завмер, — ні думок, ні бажань, навіть дихання не почував він у собі, тільки чув, як сонце гріло, пекло в спину, як розливало якісь лінощі по тілі і байдужість до всього. Байдуже дивився він, як піднявся вихор, закрутив соломою, розігнав горобців, попхнув до тину якусь курку, що розіп’яла хвоста, мов віяло; байдуже слухав, як хтось десь за городом гукав: «Явдо-о-хо!.. Явдохо-о-о!..»Тільки як сонце сховалось за хмару й на вулиці потемнішало, підвівся, зітхнув і пішов до хати.