Вогнедан, Повелитель… [uk]

Вогнедан чув, як чемні шляхтичі стиха вихваляють його кохану і думав про те, що будь за ким з них його Дана була щасливішою, аніж в покоях палацу, опоряджених всупереч батьковій волі. Весь час, поки вони їхали, юнак очікував гінця з наказом, котрий… Але проминуло… Вони в’їжджають до гостинно розчиненої брами… Знайомі гостроверхі дахи, гострі ж шатра храмів… А попереду — курган де сяють мармурові глиби Храму Сонця, і, біля підніжжя кургану Палац Повелителів, котрий довгий час був рідним домом родогорського вигнанця.

Вогнедан, однак, ні в якому разі не виказував тужного настрою. Він мав радіти — він і радів: з належним виразом на обличчі приймав вітання челяді, котра вишикувалася у зовнішньому дворі його мешкання, вітався сам, називав усіх по іменам, питав, як ся мають діти і родини, і поштиві боговладці пишалися тим, що їхній принц не забув про них і у Чорногорі.

Жіноцтво потиху розглядало Дану і дивувалося вибору свого володаря. Юна красуня — дивна в дорожньому вбранні і при повному озброєнні одночасно й милувала око і насторожувала гарненьких челядинок, якими любив оточувати себе принц. Кожна з них мала в глибині серця надію стати його подругою, і стриманість юнака в цих справах дуже засмучувала його прислужниць. А нині і зовсім… Адже, за Вогнедановим листом, для горянки з мечем опорядили покої, що мали належати Першій дружині спадкоємця трону…

— О, яка врода, — шепотілися дівчата потиху, — але ніжність… Чи не буде замало…

— О, діви-войовниці, - перешіптувалися старші за віком жінки, — говорять, що вони нестримні і в битві і в любові…

— Кольчуга на грудях — кольчуга на серці… Якби не було війни…

Дана все це чула, бо людські діви ніяк не могли шепотітися так тихо, аби їх не почуло вухо дивної. Їй було і смішно, і трохи сумно. Якби не було війни… Між нею і Вогнеданом — навряд чи, але що скаже грізний свекор…

— Моя дружина, княгиня Дана Данадільська, — мовив тим часом принц, — вона нині є вашою володаркою, і ви маєте прислухатися до її слів як до моїх.

— Миле моє жіноцтво, — лагідно мовила Дана, — я щаслива буду жити в оточенні стількох гарних личок, у квітнику жіночих покоїв… Я чула, що деякі питають чому я не в кольчузі — але ж у мирний час воїни не вдягають тяжке озброєння. Тиша і спокій завжди прекрасні, тож порушувати їх не потрібно ні в явному житті, ні в глибинах духу… Сподіваюся на вічний мир у нашому з вами існуванні…

Челядинки під ледь насмішкуватим поглядом княгині трохи не стали струнко як вояцька чота. Полишивши дів та жінок гадати про те, що пані почула з їхніх перешептів, а що ні, Вогнедан з Даною у супроводі щасливого Світляна пройшли до улюбленого кабінетику принца-поета.

Тут все зосталося так, як Вогнедан полишив перед від’їздом. В покоях частенько прибиралося, але «мальовничий безлад», так любий душі володаря, слуги не порушували, і Дана одразу трохи не сіла на сувій богознавчих текстів з тлумаченнями відомих волхвів.