Планета Новорічних Ялинок (збірка)
- Автор: Родари Джанни
- Год: 1997
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: Анатолій Іллічевський
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Планета Новорічних Ялинок (збірка)». Краткое содержание книги:
- Стрибаймо!
- Так, так, стрибайте,- сердито крикнув їм навздогін хлопчина,- і щоб ноги вашої більше на кухні не було!
Аж коли Бананіто вистрибнув разом із Шкандибчиком з вікна, у хлопчини закралася підозра, що тут щось негаразд. «А це ще хто такий?» - подумав він, чухаючи голову. І, щоб не вскочити в якусь халепу, вирішив тримати язика за зубами: він, мовляв, нічого не чув і нікого не бачив. Знайшовши в купі лушпиння качан від капусти, він мерщій заходився його гризти.
Невдовзі втечу Бананіто виявили. З вікон божевільні виглядали вартові й кричали:
- Тривога! Тривога! Втік небезпечний божевільний! А Бананіто й Шкандибчик у цей час, пригинаючись
у човні, щосили налягали на весла, аби якнайшвидше переплисти рів. Та їм не пощастило б далеко втекти, якби їх не чекав напоготові зі своїм візком Бенвенуто Ніколи-Не-Сідай, що вчасно розгадав Шкандибчиків намір.
- Хутчій сюди! - прошепотів старий лахмітник. Він посадив утікачів у свій візок і накрив ганчір'ям. Стражникам, що зупинили його, він показав рукою у протилежний бік:
- Шукайте його отам. Я сам бачив, як він туди побіг!
- А ти хто такий?
- Я бідний лахмітник і зупинився тут перепочити.
Щоб стражники не запідозрили, що він і справді стомився, старий лахмітник присів на дишло візка і закурив люльку. Бідолашний Бенвенуто! Адже він добре знав, що від цього посивіє ще дужче, і хто знає, скільки років життя він втратить за ці кілька хвилин. Але отакий він уже був, наш Бенвенуто.
«Роки, що їх я втрачаю, продовжать життя комусь із моїх друзів. Отож як перед життям, так і перед смертю я рівний»,- подумав він і видихнув клубок диму просто у вічі стражникам.
На превеликий жаль, саме в цю мить у Шкандибчика залоскотало в носі. А все через те, що лахміття, під [362] яким він лежав, було набите порохом і хіба що носоріг назвав би його духмяним. Шкандибчик спробував було затиснути собі носа передніми лапами, щоб не чхнути, та дуже пізно спохватився: у нього спереду залишилася тільки одна лапа. Тож він не стримався і чхнув, та ще так гучно і сильно, що знялася ціла хмарка пилу.
Щоб не видати своїм чмихом Бананіто, Шкандибчик вирішив зістрибнути з візка і дременути.
- Хто це? - спитали стражники.
- Якийсь собака,- відповів Бенвенуто.- Спочатку ховався під ганчір'ям, а тепер он втікає.
- Якщо тікає,- сказав стражник,- то совість у нього нечиста. Мерщій за ним!
Почувши за собою стукіт кованих чобіт і крики: «Держи його!», Шкандибчик радісно подумав: «Якщо вони ганятимуться за мною, то дадуть спокій Бенвенуто й Бананіто».
Він щодуху мчав містом, а за ним, повисолоплювавши язики, гналися стражники. Ось уже й майдан перед королівським палацом, а посеред нього колона, на якій Шкандибчик колись спокійно провів ніч.
- Ще кілька стрибків - і ми врятовані,- благав Шкандибчик свої лапи.
І лапи не просто послухалися, а й трохи навіть перестаралися й виконали його прохання. Замість того, щоб тільки схопитися за колону й видертися на її маківку, Шкандибчик з розгону вліпився в колону і знову став контурним рисунком кота з трьома лапами. Тієї миті це йому навіть сподобалося, бо стражники, як вони самі потім писали у своєму рапорті начальству, «схопили об лизня».
- Куди він зник? - питали вони один у одного.
- Я своїми очима бачив, як він стрибнув на цю колону.
- Але ж на ній нічого не видно.
- Видно тільки нечіткі кривульки. Певно, якийсь шибеник намалював контури собаки вкраденою у школі крейдою.
- Та хай йому грець, ходімо! Кривульки - то не наше діло.
А Бенвенуто тим часом підкочував свого візка все ближче додому, раз по раз зупиняючись перевести дух. [363]
Йому довелося ще двічі чи тричі сідати на дишлі візкі бо від утоми він не мав сили іти далі. Словом, як щ виїжджав із дому, йому було вісімдесят, а зараз уіщ певно, перевалило за дев'яносто.
Коли Бенвенуто підкотив візка до порога свого будинісі підборіддя його- геть звисало на груди, очі майже схов» лися за плетивом глибоких зморщок, а голос звуча хрипло і тихо, наче долинав із-під землі.
- Бананіто, вставай! Ми приїхали.
Та Бананіто його не чув: він заснув, зігрівшись накиданим на нього ганчір'ям.