Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
А коли Аня вже збиралася йти додому, її викликали до начальника. Це справа звична, тож дівчина без жодного хвилювання зайшла до кімнати заввідділу народної освіти. І тут зі здивуванням побачила, що за столом сидить не хто інший, як слідчий МГБ, який допитував її після подій, що сталися спочатку в селі Великопіллі, а потім і в Криничках.
— Заходьте-заходьте, — квапливо промовив слідчий і підвівся з-за столу назустріч дівчині. — Ви не помилилися, зайшовши до цього кабінету. Але викликав сюди
вас саме я. Точніше — не викликав, а запросив. Сідайте, будь ласка, — слідчий указав на стілець.
— Дякую, — ніяково промовила Аня й сіла на краєчок стільця. — Я вам, товаришу капітане, вже говорила, що нічого більше додати до сказаного раніше не можу.
— Не треба так офіційно. Звати мене Вадим. Вадим Гниря, якщо не забули мого прізвища. А запросив я вас зовсім не для допиту. Після нашого спілкування я весь час думав про вас. І зовсім не через службові справи. Не знаю, як вам пояснити, та й не впевнений я, що обстановка в цьому кабінеті сприятиме нашій розмові, але… У мене є пропозиція: оскільки ваш робочий день закінчився, а в мене він взагалі ненормований, то чи не краще нам поговорити деінде. Наприклад, пройтися вулицями старого Львова, думаю, ви ж іще не з усім тут устигли ознайомитися?
— Та, скажу вам, у мене взагалі не виходить гуляти містом: робота — дім, дім — робота. Утім, ваша пропозиція, хоч і приваблива, мені трохи дивна…
— Так воно і є. Я сам не одразу зважився на цей крок: довго думав, переживав, сумнівався. Правду кажу — сам не розумію, чому весь час думав про вас. Думав не як про фігурантку справи, а просто як про дівчину, — капітан знітився й додав: — як про гарну, красиву дівчину.
— Для мене дуже дивні ваші слова, — Аня не знала, як поводитися, що говорити.
Схоже, слідчий МГБ теж не уявляв, як вести далі розмову і як переконати цю скромну дівчину піти з ним прогулятися, поговорити. Одне зрозуміло: цю проблему розв’язувати саме йому, а не Ані. І тому він просто виструнчився, надів військового кашкета й нарочито суворо промовив:
— Товаришко Петрушко, прошу слідувати за мною. У нас дуже відповідальне завдання — збагатити наші надто скромні знання з історії цього чудового українського краю, точніше, його історичної столиці — Лемберга.
— Чого-чого? — не зрозуміла Аня.
— Колись Лембергом називали Львів. Точніше, це назва Галицької столиці німецькою мовою. Крім цього незначного уточнення, ще якісь запитання чи заперечення будуть?
— Кажу вам, не знаю, що буде далі, а поки що я приймаю вашу пропозицію, — усміхнулася Аня. — Ходім.
Вони вийшли на вулицю. Хоч був лише початок березня, день видався сонячний і відносно теплий.
— Будуть якісь конкретні побажання, чи можна пропонувати свій план? — запитав капітан.
— Мені однаково, — відповіла Аня. — Я, відверто, ще ніде й не була. А взагалі-то, хотілося б зблизька подивитися на собор святого Юра. Кажуть, він зовні хоч і не дуже красивий, але біля нього відчувається особливий магнетизм.
Пройшовши вулицею Листопадового Чину, перетнувши Соборну площу, Гниря й Аня підійшли до вхідної брами.
— Ось вона, головна святиня греко-католиків. Колись тут були оборонний монастир і дерев’яна церква, закладені ще за князя Лева наприкінці XIII століття. Кажуть, собор святого Юра — класичний приклад архітектури періоду бароко.
— Я не дуже розуміюся на стилях, — засоромилася Аня.
— Та і я не сильний в архітектурі. Просто чув, як про це говорили недавно на нараді.
— Он як? Так ви на службових нарадах обговорюєте проблеми мистецтва?
— Та ні, просто сама нарада була з приводу розробки… — Гниря враз замовк, наче слова, які він хотів сказати, спіткнулися об щось невидиме, але непереборне. — Одне слово, на цьому місці скоро, можливо, буде гаряче, як у літню спеку.
— Цікаво, хто ж молиться в цій церкві? Мабуть, небагато залишилося людей, які ще вірять у Бога. І ті — старі люди. Хіба не так?
— Ні, Аню, не так. Західна Україна — це вам не Київ чи Полтава. Тут радянська влада ще не встигла провести відповідну атеїстичну роботу. Тому віруючих тут багато. А точніше — майже всі. І саме ось у цьому соборі — оплот усього реакційного, що залишилося в краї. Але, думаю, вже недовго греко-католицькі верховоди дуритимуть голови простим людям.