Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Ви, Вадиме, вже вдруге якось так натякаєте… — дещо боязко сказала Аня. — Щось має статися негарне?
— Чому обов’язково негарне? — відвів погляд капітан. — Хоча — для кого як. У листопаді сорок четвертого, невдовзі після визволення Львова від німців, наші органи держбезпеки почали ворушити це осине гніздо. До речі, саме тоді мене направили сюди, у Львів, з Київської області, де я брав участь у фільтрації радянських військовополонених, яких наші війська звільнили з німецьких концтаборів. Саме в той час помер свого роду символ Української греко-католицької церкви, найавторитетніший її митрополит Андрей Шептицький. Не тут помер — далеко. А рік тому саме в цьому соборі мої колеги арештували митрополита Йосифа Сліпого — він очолив греко-католиків після смерті Шептицького. І ще багатьох священиків арештували. Радянська влада поставила їм умови: або приєднуйтеся до нашої православної церкви, або…
— Ну, і що вони? — перебила капітана Аня.
— Тоді жоден умови не прийняв. Багатьох відправили до Сибіру, декого… Через місяць після арешту верхівки УГКЦ все-таки знайшлося кілька розумних священників, зокрема Костельник, Мельник, Пельвецький, які підписали відозву й закликали до об’єднання церков — греко-католицької і православної. Але поки що далі справа не пішла. Ну, ми в цьому напрямку працюємо…
Поки Гниря й Аня ходили подвір’ям собору, милувалися ліпними фігурками й іншими архітектурними «вичудами», якими прикрашено виступи й допоміжні лаштунки храму, місто огорнули сутінки.
— Здається, вже треба йти, — дівчина сказала це радше через скромність, ніж того хотіла. Насправді їй сподобалося тут, біля цього «осиного гнізда», у цьому «оплоті всього реакційного». Та й з Вадимом вона почувалася спокійно й упевнено.
— Так, уже смерклося, — зітхнув капітан. — Я проведу вас додому.
Вони доволі швидко опинилися під будинком, в якому мешкала Аня, хоч і зовсім не поспішали: йти було недалеко.
— Спасибі вам за приємну екскурсію, — щиро подякувала дівчина.
— Це вам спасибі. Я без вас навряд чи вибрався б. Але якщо вам сподобалося, то я наберуся нахабства і якось знову запропоную вам щось на зразок сьогоднішньої прогулянки. Не заперечуєте?
— Якщо це вам не зашкодить у роботі — я не проти.
— А я скажу начальству, що проводжу з вами виховну роботу, — сказав весело Гниря й тут же осікся — дійшло, що бовкнув дурницю. Але Аня його слова зрозуміла по-своєму.
— Ви ще не відмовилися від ідеї залучити мене до просвітницько-агітаційної роботи?
— Та, здається, потреба в цих заходах уже відпадає. На мій погляд, усе скоро закінчиться. Тут врешті-решт запанує спокій, люди мирно працюватимуть, відбудують те, що зруйнувала війна і ця… «міжусобиця».
— Ви думаєте, люди вийдуть з лісів і здадуться владі? І що влада з ними зробить?
— Хто не вбивав — простимо. У кого руки в крові — дістануть по заслугах, — суворо промовив Гниря.
— Ой, боюся, що малувато буде таких, у кого чисті руки, — думаючи про щось своє, сказала Аня. — А значить — небагато знайдеться тих, хто покається.
— Значить — знищимо як ворогів народу, — в очах капітана МГБ блиснув злий вогник.
— Отож-бо й воно, — якось зовсім по-дорослому випливли слова з вуст дівчини й стали між нею і Вадимом.
— А ви наче про щось жалкуєте? — Гниря радше стверджував, ніж запитував.
— Побачимо… — погляд Ані обминув очі капітана й зупинився в пустці темного березневого вечора».
5
Після кількаденної страшенної спеки — сьогодні дощ. Навесні люди так чекають на опади! Богдан Данилович дивився у вікно свого кабінету: дощ рівний, дрібний, без вітру, що буває рідко після спеки. І хоч десь гриміло, горизонту за високими будинками не видно, в Києві, у центрі — спокій. Цей невеликий дощ лише здійняв порох і ще його не прибив. Запах пилу розтікався між будинками, проникав у під’їзди, у відчинені вікна, в салони автомобілів, викликаючи алергійне бажання позбутися цього нудотного запаху. Хотілося, щоб дощ — справжній, потужний, густий — уже падав швидше і прибив цей нестерпний порох.
Богдан Данилович кілька разів підходив до столу, брав слухавку й навіть починав набирати номер, але на останній цифрі зупинявся, думав і клав трубку на місце. Зорій ніяк не наважувався зателефонувати Марчуку. Стільки років не бачилися!.. Який він тепер, його кумир, учитель і наставник у минулому, недосяжний авторитет і знакова фігура політичного істеблішменту сьогоднішньої України? Що він йому скаже? Він, полковник — генералові армії, колишньому керівникові СБУ, прем’єр-міністрові тощо. Мовляв, здрасьтє, а ось і я! Не чекали? А чи не погодитесь ви, шановний Євгене Кириловичу, взяти участь у такому маленькому бордельєрчику? Що за бордельєрчик? Та пусте: треба вчинити державний переворотець. Такий малесенький-малесенький. Чим можете допомогти? Як це — чим? Та хоча б порадою. Чи, може, вас влаштовує те, що коїться нині в нашій державі, у становленні якої ви свого часу відіграли не останню роль?