Соло бунтівного полковника. Вершина

— Здається, вже треба йти, — дівчина сказала це радше через скромність, ніж того хотіла. Насправді їй сподобалося тут, біля цього «осиного гнізда», у цьому «оплоті всього реакційного». Та й з Вадимом вона почувалася спокійно й упевнено.

— Так, уже смерклося, — зітхнув капітан. — Я проведу вас додому.

Вони доволі швидко опинилися під будинком, в якому мешкала Аня, хоч і зовсім не поспішали: йти було недалеко.

— Спасибі вам за приємну екскурсію, — щиро подякувала дівчина.

— Це вам спасибі. Я без вас навряд чи вибрався б. Але якщо вам сподобалося, то я наберуся нахабства і якось знову запропоную вам щось на зразок сьогоднішньої прогулянки. Не заперечуєте?

— Якщо це вам не зашкодить у роботі — я не проти.

— А я скажу начальству, що проводжу з вами виховну роботу, — сказав весело Гниря й тут же осікся — дійшло, що бовкнув дурницю. Але Аня його слова зрозуміла по-своєму.

— Ви ще не відмовилися від ідеї залучити мене до просвітницько-агітаційної роботи?

— Та, здається, потреба в цих заходах уже відпадає. На мій погляд, усе скоро закінчиться. Тут врешті-решт запанує спокій, люди мирно працюватимуть, відбудують те, що зруйнувала війна і ця… «міжусобиця».

— Ви думаєте, люди вийдуть з лісів і здадуться владі? І що влада з ними зробить?

— Хто не вбивав — простимо. У кого руки в крові — дістануть по заслугах, — суворо промовив Гниря.

— Ой, боюся, що малувато буде таких, у кого чисті руки, — думаючи про щось своє, сказала Аня. — А значить — небагато знайдеться тих, хто покається.

— Значить — знищимо як ворогів народу, — в очах капітана МГБ блиснув злий вогник.

— Отож-бо й воно, — якось зовсім по-дорослому випливли слова з вуст дівчини й стали між нею і Вадимом.

— А ви наче про щось жалкуєте? — Гниря радше стверджував, ніж запитував.

— Побачимо… — погляд Ані обминув очі капітана й зупинився в пустці темного березневого вечора».