Капітани піску. Габрієла
- Автор: Амаду Жоржи
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Вища школа"
- ISBN: 5-11-002355-7
- Переводчик: Юрий Владимирович Покальчук
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Капітани піску. Габрієла». Краткое содержание книги:
Коли полковникам ставало відомо про зраду жінок, яких вони утримували, — або оплачуючи квартиру, їжу і розкішну меблю в пансіонах для проституток, або наймаючи для них будинок на малонаселених вулицях, — то вони втамовували свій гнів тим, що просто залишали їх напризволяще, тим самим позбавляючи комфортабельних умов, і знаходили собі іншу коханку. Хіба не обмінялися нещодавно пострілами в «Золотій горілці» полковник Ананіас і торговельний службовець Іво, відомий під прізвиськом Тигр, яке він одержав за майстерну гру центрфорвардом у футбольній команді «Віра-Крус»? Перестрілка виникла через Жоану, проститутку з Пірнамбуко, віспувату, некрасиву з лиця.
Полковник Коріолано Рібейро був одним з тих, хто перший почав вирубувати ліси і насаджувати какаові дерева. Мало які фазенди могли тягатися з його плантаціями, закладеними на чудових землях, де какаові дерева давали урожай через три роки після посадки. Впливова людина, кум полковника Бастоса, Рібейро неподільно владарював в одному з найбільших районів зони Ільєуса. Будучи простим у поводженні, він продовжував дотримуватися звичаїв старовини і був поміркований у своїх вчинках; єдине, що він собі дозволяв, — це утримання коханки в найнятому для неї будинку. Майже увесь час полковник Рібейро жив на фазенді, до Ільєуса він приїздив верхи, ігноруючи зручності залізниці і нещодавно поставлених на лінію автобусів. Він носив штани із дешевенького сукна, злинялий під дощами і сонцем піджак, старий капелюх і заквацьовані глиною чоботи. Йому подобалося жити на плантаціях, віддавати накази робітникам, врубуватися в лісові нетрі. Злі язики стверджували, що він їв рис лише в неділю або на свята — настільки був скупим, — а в будні перебивався квасолею і шматочками сушеного м'яса — їжею наймитів. А сім'я його, між іншим, жила на широку ногу в розкішному будинку в Баїйї, зі смаком умебльованому; син його студіював юриспруденцію, а донька проводила вільний час на балах Атлетичної асоціації. Дружина рано постаріла ще в ті часи, коли траплялося чимало збройних сутичок і коли тривожними ночами полковник виїздив із дому на чолі своїх жагунсо.
— Ангел доброти і демон відрази… — говорив про неї Жоан Фулженсіо, коли хто-небудь дорікав полковникові за те, що він залишає дружину самотньою і надто рідко навідується в Баїйю. Але й тоді, коли родина полковника жила в Ільєусі — в будинку, де тепер влаштувалася Глорія, — у нього завжди були полюбовниці, чиє житло і їжу він завжди оплачував. Інколи, приїхавши з фазенди, він, не злазячи з коня, прямував у свій «філіал», навіть не привітавшися з родиною. Вони були його примхою, його радістю, ці мулаточки в розквіті літ, які належали йому.
Як тільки діти досягли гімназичного віку, він перевіз родину до Баїйї, а сам, приїжджаючи до Ільєуса, зупинявся в будинкові утриманки. Там він зустрічався з друзями, обладнував різні справи, сперечався про політику, розлігшись у гамаку і смакуючи дорогу сигару. І коли син приїздив до Ільєуса чи на фазенду під час канікул, йому доводилося розшукувати батька в коханок. Полковник звик заощаджувати у власних витратах кожний мідяк, але щедро платив полюбовницям, йому подобалося бачити їх розкішно одягненими, а кімнати їхні умебльовані найкращими меблями. Він ні в чому їм не відмовляв.
До Глорії чимало жінок користувалися щедротами полковника, причому, як велося, захоплення полковника тривало недовго. Його коханки переважно сиділи вдома, рідко виходили на вулицю, жили самотньо, оскільки їм було заборонено підтримувати знайомства і приймати гостей. Полковник зажив слави неперевершеного ревнивця.
— Я не люблю утримувати жінок, якими користуються інші…— пояснював він, коли з ним розпочинали розмову на цю тему.
Майже завжди першими кидали його жінки, не витримуючи умов життя полоненої, нагодованої, гарно вдягненої рабині. Деякі потрапляли згодом до будинків розпусти, інші поверталися на плантації, а одну забрав із собою до Баїйї комівояжер. Бувало й так, що коханка набридала полковникові, йому хотілося чогось нового. В таких випадках майже завжди він знаходив на своїй або на сусідній фазенді гарненьку мулатку і виганяв попередню коханку, щедро розрахувавшись з нею. Для однієї утриманки, що прожила з ним понад три роки, він придбав корчму на вулиці Сапо. Час від часу він провідував цю жінку, розмовляв з нею, цікавився справами. Про коханок полковника Коріолано розповідалося чимало історій.
Одна історія — про Шікінью, дуже молоденьку і скромну дівчину, — стала повчальною. Шістнадцятирічну дівчинку, яка, здавалося, боялася всього на світі, худеньку, слабеньку, з лагідними величезними очима, полковник виявив у себе на плантації і, привізши до міста, поселив у будинку на околиці. Приїжджаючи до Ільєуса, Рібейро завжди зупинявся в неї. Полковникові було вже майже п'ятдесят, і все ж він сам — такою скромною і несмілою здавалась Шікінья — купував для неї туфлі, тканини й парфуми. А вона, в найінтимніші хвилини, шанобливо називала його сеньйором і полковником. Коріолано був у захопленні.