Капітани піску. Габрієла
- Автор: Амаду Жоржи
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: "Вища школа"
- ISBN: 5-11-002355-7
- Переводчик: Юрий Владимирович Покальчук
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Капітани піску. Габрієла». Краткое содержание книги:
— Ох, цей уже сеньйор Мундіньйо… — І, дивлячись, як експортер віддаляється в напрямку домівки, додала: — А він гарний…
Арі Санто, що друкувався під псевдонімом Аріосто у відділі хроніки «Діаріо де Ільєус», службовець експортної фірми і голова товариства імені Руя Барбози, нахилився над столиком у барі і зашепотів:
— Вона була гола-голісінька…
— Зовсім?
— Невже зовсім? — тоном ласуна перепитав Капітан.
— Як мати народила… На ній були лише чорні панчохи.
— Чорні? — Ньо-Гало був здивований.
— Чорні панчохи! — Капітан прицмокнув язиком.
— Це розпуста… — осудливо сказав Маурісіо Каїрес.
— А це, мабуть, красиво. — Араб Насіб, що стояв поруч, уявив собі роздягнену дону Сіньязінью в чорних панчохах і зітхнув.
Подробиці вбивства стали відомими пізніше з протоколів суду. Поза всяким сумнівом, обдарований дантист, Осмундо Піментел був столичним молодиком — він народився і виховувався в Баїйї; звідти, одержавши диплом, приїхав до Ільєуса кілька місяців тому. Його, як і багатьох інших, приваблювала слава багатого, квітучого краю. Влаштувався він добре. Найняв бунгало на набережній і обладнав у ньому зубний кабінет в кімнаті, що виходила вікнами на вулицю. Перехожі, таким чином, мали змогу бачити через широке вікно з десятої до дванадцятої години ранку і з третьої до шостої дня новеньке крісло японського виробництва, облямоване блискучим металом, а поряд з кріслом — елегантного дантиста в сніжно-білому халаті, заклопотаного своїм пацієнтом. Батько дав Осмундо гроші для обладнання кабінету, а також переказував першої пори гроші на витрати — він був у Баїйї відомим торговцем, мав крамницю на вулиці Чілі. Зубний кабінет було влаштовано в першій кімнаті, фазендейро ж знайшов дружину в спальні, на ній, як розповідав Арі і як підтверджували судові протоколи, були тільки «розпусні чорні панчохи». Що ж стосується Осмундо Піментела, то він був босий, без шкарпеток і взагалі без жодного іншого одягу, котрий прикривав би його горду, торжествуючу молодість. Фазендейро несхибною рукою вистрілив двічі в кожного з коханців. Стріляв він на диво влучно, натренувавшись у цій справі в перестрілках на нічних тривожних дорогах.
Бар був переповнений, Насіб хитався від утоми. Шіко Молеза і Біко Фіно бігали від столика до столика, обслуговуючи відвідувачів, і намагалися довідатися з розмов ще про якусь подробицю убивства. Негреня Туїска помагало їм, але було заклопотане: хто тепер оплатить йому тижневий рахунок за солодощі для дантиста, якому Туїска щоденно носив додому пиріг з кукурудзи і солодкої маніоки, а також маніоковий кускус? Інколи, окидаючи поглядом переповнене приміщення і бачачи, що солодощі і закуски з таці, присланої сестрами Дос Рейс, уже зникли, Насіб згадував недобрим словом стару Філомену. Треба ж було їй поїхати, залишивши його без куховарки саме в такий день, коли відбулося стільки подій! Переходячи від столика до столика, Насіб втручався в розмови, випивав з друзями, та все одно не міг з повним задоволенням обговорювати подробиці трагедії так, як йому цього хотілося і як, напевно, і було б, коли б не ця турбота про нову куховарку. Історії, подібні до цієї, де є все: і заборонене кохання, і смертельна помста, і такі соковиті деталі, як чорні панчохи, — трапляються не щодня. А він, немов навмисно, мусить незабаром рушати на пошуки куховарки серед біженців, що прибули на невільничий базар.
Шіко Молеза, непоправний ледацюга, розносячи пляшки і келихи, час від часу зупинявся послухати, що говорять.
Насіб підганяв його:
— Давай, давай жвавіше…
Шіко зупинявся біля столиків, адже йому кортіло довідатись про новини, узнати більше про чорні панчохи.
— Найтонші, мій любий, закордонні…— Арі Сантос повідомляв нові дані.— Таких в Ільєусі годі й шукати…
— Звичайно, він їх виписав із Баїйї. З батьківської крамниці.
— Оце так! — Полковник Мануел дас Онсас аж рота роззявив од здивування. — Чого тільки не трапляється на цьому світі…
— Коли увійшов Жезуїньйо, вони обіймали один одного і нічого не чули.
— А покоївка ж закричала, коли побачила Жезуїньйо…
— В такі хвилини нічого не чуєш… — сказав Капітан.
— Полковник молодчага, вчинив правосуддя…
Маурісіо, здавалось, уже готував промову для суду:
— Він зробив те, що зробив би кожний з нас за подібних обставин. Він вчинив, як порядна людина: не задля того він народився, щоб жити рогоносцем. Є лише один засіб позбутися рогів — він і скористався з нього.